Accessibility Tools

Web Accessibility plugin by DJ-Extensions.com

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ ПРИРОДОЗНАВСТВА В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Зінченко О. В., Дефорж Г.В.

Центральноукраїнський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

Розвиток методики викладання природознавства почався у XVIII столітті, коли в тодішній Російській імперії була проведена реформа народної освіти. Василь Федорович Зуєв (1754-1794) за підтримки тогочасної влади написав у 1786 році підручник «Нарис природної історії» без вказівки авторства, яке було встановлено пізніше завдяки дослідженням архівів [1, с. 11].

Книга мала дві частини і складалась з трьох розділів. На самому початку автор дає методичні поради учителям, в яких розкриває значення природничої історії, рекомендує оптимальні методи навчання, обґрунтовує значення застосування натуральної та образотворчої наочності і обладнання кабінету природознавства в цілому [2, с. 18-20]. У першій частині описувалась неорганічна природа. У ботанічному розділі наводилися відомості про будову і життя рослин, потім описувалися окремі рослини з різних груп. В кінці розділу описувались мохи, папороті, лишайники та гриби. Аналогічно до рослин розглядались і тварини в окремому розділі. Згодом праця Зуєва була високо оцінена українськими та російськими вченими як значний внесок у розвиток тоді такої молодої дисципліни як природознавство [1, с. 15].

Були й інші, менш вдалі підручники, як наприклад, підручник Федора Івановича Янковича де Мірієво (1741-1814), який розглядав комах, що літають разом з птахами, а комах, що повзають – разом з плазунами. Опис тварин обмежувався значенням їх корисних і шкідливих властивостей. Незважаючи на простоту, біологічну беззмістовність і помилки, підручник витримав три видання [3, с. 32-35].

В.Ф. Зуєв створив логічно правильну послідовність розділів шкільного природознавства: нежива природа – рослини – тварини. У передмові до підручника В.Ф. Зуєв наголосив освітнє значення природознавства, запропонував методи навчання і обґрунтував застосування наочності для вивчення предмета [3, с. 37].

Наступник Зуєва, Андрій Михайлович Теряєв (1767-1827) спробував написати власний підручник, але книга виявилась занадто важкою і була замінена підручником Івана Кастальського «Початкові основи ботаніки для юнацтва» (1826), де викладалися відомості з систематики та частково з фізіології рослин. Проте уряд скоротив кількість годин на вивчення природознавства і до 1852 р. природознавство не вивчалося [1, с. 19].

Юліан Іванович Сімашко (1821-1893) написав підручник з зоології (1853), а професор Петербурзького університету І.І. Шіховський – ботаніки. З виходом і розповсюдженням теорії Чарльза Дарвіна почався новий виток розвитку біологічних методичних ідей. О. М. Бекетов вважав, що природознавство розвиває логічне мислення, і потрібно вивчати його з широким використанням наочних посібників. Карл Карлович Сент-Ілер (1834-1901) першим підняв питання про організацію самостійних занять з зоології, пов’язаних зі спостереженнями за тваринами. Висловлювання О. М. Бекетова були співзвучні з ідеями німецького педагога природознавця Августа Генріха Любена (1804-1873). Його підручники були видані в Російській імперії, і І.Б. Райков назвав новий напрямок в методиці викладання природознавства «любенівським напрямком». А. Любен відводив провідне місце у вивченні природознавства самостійній роботі учнів у школі, під час екскурсій з метою формування у них дослідницьких навичок. Слідом за чеським педагогом Я.А. Коменським (1592-1670) Любен стверджував, що у вивченні природознавства слід йти від простого до складного, від відомого до невідомого, від конкретного до абстрактного. За методом Любена були написані підручники з ботаніки — М.І. Раєвським (1865), О. М. Бекетовим (1868), із зоології – Дмитром Сергійовичем Михайловим (1862), К.К. Сент-Ілером (1869), І.І. Мечникова (1871). Всі ці підручники були досить короткими і орієнтовані на наочне вивчення предмета. Однак рекомендації з використання наочності мало хто виконував, тому що наочність практично була відсутня в школі. Основна увага в цих підручниках приділялася систематиці та морфології [1, с. 23-25].

Рішенням проблеми з наочністю зайнявся Олександр Якович Герд (1841-1888). Для педагога головною метою вивчення природознавства в школі став розвиток учнів, формування в них матеріалістичного світогляду та самостійності в пізнанні. О.Я. Герд був упевнений в тому, що навчання повинно бути розвиваючим, тільки тоді воно сприяє поліпшенню стану освіти в школах. Саме тому він запропонував нову структуру вивчення природознавства в школі. За О.Я. Гердом, в 2 і 3 класі доцільно вивчати неорганічний світ, у 4 класі – рослини, в 5 – тварин, в 6 – людину, а в 7 – історію Землі. О.Я. Герд не залишив загальної методики, але всі його твори дали багатий матеріал для створення нової методичної системи освіти з природознавства, заснованої на дарвінівській матеріалістичній ідеї, яка планомірно розвиває науковий світогляд і навички самостійної роботи учнів через безпосереднє вивчення об’єктів живої природи. Вчений зміг вирішити проблему змісту, створити структуру предмета з науковим обґрунтуванням і визначити методику вивчення природознавства в школі [1, с. 27-30].

Таким чином завдяки працям Герда і його попередників чітко окреслилась нова наукова область – методика навчання природознавства. Але з 70-их років ХІХ століття природознавство знову прибрали з шкільних дисциплін [2, с. 22-24].

Природознавство повернулося в гімназії Російської імперії тільки в 1901 році. Важливим поворотним моментом стало те, що в Петербурзі в 1901 році відбувся XI Всеросійський з’їзд натуралістів і лікарів. Сформульовані положення стали основою для розвитку методики викладання природознавства. З’їзд визнав, що введення природознавства в коло обов’язкових предметів середньої школи відповідає потребам часу і вказував на необхідність його вивчення у всіх класах [1, с. 33-36]. При цьому було відзначено, що вивчення природи повинне включати два ступені: перший – розгляд царств живої природи (організми, явища, закономірності); другий – виявлення зв’язків між організмами і засвоєння знань про систему неорганічного і органічного світу [3, с. 48-51].

У 1907 році у світ вийшла перша «Загальна методика викладання природознавства», написана Валеріаном Вікторовичем Половцовим (1862-1918). Його заслуга – обґрунтування «біологічного методу», який по суті був екологічним підходом [2, с. 38-41]. Методист-біолог вказував на три основні принципи відбору змісту навчального предмета: форми повинні вивчатися в зв’язку з їх функціями; спосіб життя тварини або рослини потрібно вивчати в зв’язку із середовищем її проживання; для вивчення в школі слід відбирати ті організми, які дають багатий біологічний матеріал. Запропоновані ідеї В.В. Половцова актуальні й в наш час: будова органів розглядається у зв’язку з виконуваними ними функціями, тварин і рослин вивчають від найпростіших організмів до найскладніших та інші не менш важливі ідеї [1, с. 39-43].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Андреева Н.Д. Методика обучения биологии. История становления и развития: учебное пособие для академического бакалавриата. 2-е изд., испр. и доп. [Електронний ресурс]. Москва: Издательство Юрайт, 2018. 166 с. URL: [https://stud.com.ua/133373/pedagogika/metodika_navchannya_biologiyi_istoriya_stanovlennya_ta_rozvitku]. Дата звернення – 12.12.2019.

  2. Пономарева И.Н. Общая методика обучения биологии [Електронний ресурс]. Издательский центр «Академия» 2008. 280 с. URL: [https://www.twirpx.com/file/1735296/]. Дата звернення – 02.01.2020.

  3. Мороз І. В. Загальна методика навчання біології. Київ: Либідь, 2006. 569 с. URL: [https://www.twirpx.com/file/2842828/]. Дата звернення – 24.02.2020