В. О. СУХОМЛИНСЬКИЙ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ У РОБОТІ З ПЕРШОКЛАСНИКАМИ

Альона Швець
(студентка ІІI курсу факультету педагогіки та психології)
Центральноукраїнський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка,
м. Кропивницький

Науковий керівник – викладач Н. М. Андросова

Актуальність дослідження пояснюється співставленням процесу естетичного виховання між спадщиною В. О. Сухомлинського та отриманим досвідом роботи з першокласниками. Під час проходження практики «Перші дні дитини в школі» спостерігали адаптацію дітей до освітнього процесу. Саме залучення до естетичного виховання спростило дітям входження в шкільний світ через творчість.

Мета статті полягає у вивченні спадщини В. О. Сухомлинського щодо естетичного виховання з першокласниками та пошук сучасного застосування у практиці школи його ідей.

Основний виклад матеріалу. Аналіз сучасних державних концепцій дозволяє констатувати, що ідеї естетичного виховання В. О. Сухомлинського впроваджуються, а іноді є основою роботи початкової школи.

Ми звернули увагу на процес естетичного виховання першокласників за Концепцією НУШ, що спирається на погляди про естетичне виховання видатного педагога. Василь Олександрович розглядав природу як джерело естетичного виховання. Особливо вчив дітей бачити красу навколишнього світу.

До питання естетичного виховання науковці зверталися впродовж усієї історії розвитку цивілізації. Естетичне виховання в усій сукупності своїх методів, форм, засобів триває протягом усього життя людини, усуваючи суперечності у його не співвідносності між рівнем естетичної культури людства та володінням цією культурою (естетичним досвідом) окремою особистістю у кожний конкретний період її життєдіяльності [1, 251].

Найчастіше під поняттям естетичного виховання розуміють процес формування цілісного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві та дійсності; здатність до творчого самовиявлення, притаманна людині.

В словнику педагогічних термінів під естетичним вихованням розуміють розвиток у людини почуттів прекрасного, формування умінь і навичок творити красу в навколишній дійсності, уміти відрізняти красиве від потворного, жити за законами духовної краси [4, 373].

Процес естетичного виховання можна прослідкувати в казці, оскільки саме казка є певним засобом у формуванні сукупності морально-естетичних почуттів. Казки увібрали в себе народну мудрість і красу слова. В. О. Сухомлинський вбачав велике виховне значення в казці, називаючи її колискою думки, яку дитина має запам’ятати на все життя. Казці видатний педагог відводив особливе місце в естетичному вихованні школярів. «Казка невіддільна від краси, сприяє розвиткові естетичних почуттів, без яких неможливе благородство душі, щира чуйність до людського нещастя, горя, страждань. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем» [3, 177].

Під час проходження практики в 1-А класі нам вдалося спостерігати застосування методу використання казки, подібну до спадщини В. О. Сухомлинського. Кожного дня на якомусь із уроків у дітей була можливість прослухати чи продивитися казку по телевізору. Тоді вчитель разом з учнями проводили етичну бесіду із системою певних запитань. Першокласники вбирали повний сенс казки під час вивчення інтегрованого курсу «Мистецтво», коли у вигляді казки та етичної бесіди краще сприймався та запам’ятовувався новий матеріал. Наприклад, на уроці малювання діти дивилися цікаве відео про казкових героїв Лясольку та Барвика. Дівчинка Лясолька полюбляла грати на музичних інструментах, співати, танцювати, а Барвик захоплювався малюванням. Таким чином, незабутні герої пояснили першачкамзміст курсу «Мистецтво» та чим вони будуть займатися протягом вивчення цього предмету.

Великого значення в естетичному вихованні В. О. Сухомлинський приділяє музиці. «Музика тісно пов'язана з ліричною поезією і є немовби наступною сходинкою в духовному розвиткові людини. У вихованні музикою виражається єдність моральної, емоційної і естетичної сфер людини» [2, 553].

Музика та музичні твори супроводжують кожну дитину 1–А класу, починаючи ще з 1 Вересня. Перший загальнодержаний урок у класі містив у собі 2 пісеньки, які учні слухали та співали, запам’ятовували для майбутнього використання. Завершився урок піснею «Перше вересня», яка дуже сподобалася дітям. Під цю пісню діти активно повторювали рухи за вчителем та танцювали самостійно. Вивчення нової теми не обходилося без музичного твору. Пісня є невід’ємною складовою запам’ятовування нового матеріалу. Наприклад, вивчення українського алфавіту: пісенька «Алфавіт». Діти вивчають, співають, повторюють. Таким чином пісня сприяє кращому запам’ятанню літер алфавіту. Так само вчитель використовував пісні у вивченні чисел, на уроках музичного мистецтва.

Незабутніми моментами шкільної практики «Перші дні дитини в школі» було перебування маленьких чомучок на подвір’ї. Їх особливістю була купа поставлених запитань: «А чому?». Отож, у спілкуванні дитини з природою виявляли різні джерела: джерелом музики був хор коників чи гудіння бджілок. Діти цікавилися: чому на подвір’ї школи літають джмелі, а можливо вони хочуть завітати на урок, а хто та комашка, хто там співає мелодійну пісеньку. Вчитель нагадував на групі продовженого дня про побачених комах і росли та про почуті звуки й просив намалювати це.

Висновок. У співставленні побаченого під час практики та ідей Василя Сухомлинського можна відзначити паралелі щодо неймовірних уроків під відкритим небом посеред чудової матінки-природи, уроки милування природою.

Бібліографія

1. Петрушенко В. Л. Етика та естетика: навч. посіб. для студ. всіх напрямів підготовки / [В. Л. Петрушенко, І. М. Сурмай, Г. Ф. Карвацька, Л. І. Мазур, Ю. Г. Шадських]; за ред. В. Л. Петрушенка. – Львів: Нац. ун-т «Львівська політехніка», 2006. – 251 с.

2. Сухомлинський В. О. Народження громадянина / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори: в 5-ти т.− Т. 3. – К. : Радянська школа, 1977. – С. 283–665.

3. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори: в 5-ти т. − Т. 3. – К. : Радянська школа, 1977. – С. 7–283.

4. Українськийпедагогічний словник / Семен Гончаренко; [гол.ред. С. Головко]. – Київ: Либідь, 1997. – 373 с.