ОЗНАЙОМЛЕННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ З ТИПОЛОГІЄЮ ТА ПРИЗНАЧЕННЯМ УКРАЇНСЬКИХ КИЛИМІВ

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

Кісь Алла

Збереження культурної спадщини українського народу та автентичних традицій килимарства наразі є актуальним питанням сьогодення. Навчання молоді в Решетилівському художньому професійному ліцеї дозволяє здобути професію «живописець, килимар» та опанувати технології виготовлення традиційних для Решетилівщини килимів та килимових виробів.

У ліцеї вчаться за творчим покликанням, є представники з різних областей України. Старшокласників навчають специфіці народної творчості усіх регіонів України. Викладачі дають теоретичні знання, навчають основам ремесла, надають зразки для практичного виконання художніх творів.

Метою статі є аналіз особливостей ознайомлення старшокласників з типологією та призначенням українських килимів.

Навчання старшокласників в Решетилівському художньому професійному ліцеї традиційних технологій виготовлення килимів та килимових виробів відбувається у килимарських майстернях, які оснащені відповідним обладнанням. У навчальному процесі їх ознайомлюють з історією розвитку килимарства на Україні, регіональними особливостями ремесла, з типами і призначенням українських килимів.

Щодо змістового компоненту, то на основі аналізу етнографічних досліджень, літературних джерел етнографічного спрямування, опублікованих в Україні на початку ХХ ст. (Я. Риженко [3], Д.Щербаківський, [6]) та у 60–70-х рр. ХХ століття (А. Жук [1], Я. Запаско [2], С. Сидорович [4], Л.Суха [5], С. Таранушенко та ін.) ми виокремили наступний теоретичний матеріал для  освоєння його старшокласниками під час навчання. Так, існують різні способи ткання килимів. За способом виготовлення визначають три основні типи килимів: 1) гладкі двобічні, 2) ворсові килими, 3) ліжники.

Найбільш типові для України гладкі двобічні килими: цупкі товсті вовняні тканини полотняного переплетення. Двобічного ефекту малюнка домагаються завдяки кольоровій пряжі піткання, котра прокладається між нитками основи відповідно до рисунка, і щільно основу закриває.

Другим поширеним типом є ворсові килими або коці.  Принцип їх виготовлення полягає в тому, що на вертикально розташованій основі горизонтальними рядами зі шматочків пряжі в’яжуть вузли. Кінці вузлів висмикують на один бік, ці кінці утворюють ворс. Після кожного ряду вузлів прокладають нитку піткання у кілька рядів для закріплення вузлового ряду.

Третій тип килимів – ліжники. Це килими з грубої вовни, волохаті, з начосом і крупним геометричним орнаментом переважно на натуральному чорному, сірому чи білому фоні. Виготовляють їх так само, як і гладкі килими, але використовують коротко волокнисту пряжу. Готові вироби складають під струмені води, що вичісує назовні кінці волокна і ліжники стають волохатими.

У побут українського народу килим увійшов дуже давно і на протязі віків займав у ньому значне місце. Призначення його було дуже різностороннім. Про це збереглося багато відомостей. Найдавніші з них, які відносяться ще до часів Київської Русі, вказують на використання килимів у домашньому побуті для застилання долівки, а також при похоронних обрядах (в килим загортали тіло померлого).

В пізніших джерелах, що відносяться до 16-17 ст., також говориться, що при похоронах на килими ставили труну з померлим, а також використовували їх під час ховання. Застосовували килими і з іншою метою: для застилання лав, накривання возу. Крім того, етнографами було зібрано багато відомостей про прикрашання килимами алтарів і кімнат для зберігання багатого посуду та інших цінних речей в церквах та про використання їх у монастирях.

Застосування килимів було обумовлене «побутовими потребами, а також кліматичними, географічними та етнографічними особливостями окремих районів” [1, c.31].

На Україні килими побутували серед усіх верств населення. Широко ними користувалися панівні класи. Відомо, наприклад, що в окремих маєтках налічувалося до сотні килимів. Ними оббивали стіни кімнат, застеляли долівку вкривали лавки, столи.

Особливо визначне місце займав килим у побуті простого народу, основну масу якого становило селянство. На Полтавщині, наприклад, килимами застилали столи та скрині, ліжка й лави, прикрашали стіни, клали на долівку. Крім того, взимку килимами накривали коней, сани, а влітку – вози. Дуже поширений серед простого народу Полтавщини був звичай давати килими в придане.

Таким чином, навчання молоді традиціям килимарства супроводжується обов’язковим опануванням теоретичних відомостей історичного характеру. Поєднання теорії з практикою сприяє збереженню культурної спадщини українського народу та автентичних традицій народних ремесел, прилученню до надбань національної культури.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Жук А. К. Українські народні килими. Київ : Наук. думка, 1966. 151 с.
2. Запаско Я. Українське народне килимарство. Київ : Мистецтво, 1973. 112 с
3. Риженко, Я. Килимарство и килими Полтавщини. Полтава, 1928. 16 с.
4. Сидорович С. Художня тканина західних областей. К. : Наук. думка, 1979. 155 с.
5. Суха Л.М. Артіль імені Клари Цеткін у Решетилівці Полтавської області. МЕМ (матеріали з етнографії та мистецтвознавства), випуск ІV. К., 1961.
6. Щербаківський Д.М. Український килим. - К., 1927. 32 с.