СЕПАРАТИЗМ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: СУТЬ, ПРИЧИНИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ РІЗНОВИДИ

Маслова Н.М.¹, Мунтян П.П.²

1 - к.г.н., старший викладач кафедри географії та геоеокології;

2 - магістрант природничо-географічного факультету.

Центральноукраїнський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

м. Кропивницький, Україна

 

В статті розглядаються суть, причини та регіональні різновиди сепаратизму в сучасному світі. Окрема увага приділена проявам сепаратизму у Європі.

Ключові слова: сепаратизм, етнічні конфлікти, сецесія, іредентизм тощо.

 

Maslova N.M., Muntyan P.P. SEPARATISM IN THE MODERN WORLD: SOURCE, CAUSES AND REGIONAL VARIETIES. The article deals with the essence, causes and regional varieties of separatism in the modern world. Particular attention is paid to the manifestations of separatism in Europe.

Key words: separatism, ethnic conflicts, secession, irredentision, etc.

 

Постановка проблеми. На сучасному етапі вогнища етнічних конфліктів та сепаратизму існують в різних регіонах світу. Розпад цілого ряду політичних держав в Азії, Африці та Європі, деструктивний потенціал дезінтеграції народів, які довгий час існували в рамках єдиної державності, дають підстави вважати, що міжетнічні конфлікти та сепаратизм виходять за рамки не тільки національної, а й регіональної безпеки, набуваючи все більш міжнародний аспект. Ці міжетнічні рухи в арсеналі своїх дій використовують не тільки мирні демонстрації, а й насильницькі форми, такі як повстання, збройні сутички, військові дії, терористичні загрози. Виникнення цих суспільно-небезпечних явищ у світі на початку ХХІ ст. зумовлені активізацією процесів глобалізації, трансформацією політичних та економічних режимів. Коріння етнічних конфліктів та сепаратистських рухів найчастіше міститься у процесі історичного освоєння території. Будь-який етнос формується на певній території, яка виступає основою його походження як соціокультурної системи та тлом протікання етнічних процесів. Етнічні та етноконфесійні конфлікти часто стають підґрунтям сепаратизму у різних його варіаціях. І етнічні конфлікти, і сепаратизм належать до територіальних проблем, що робить їх об’єктом дослідження географів. Активізація цих суспільно-негативних явищ на сучасному етапі зумовлює актуальність суспільно-географічних досліджень причин та регіональних особливостей сепаратизму в світі. Для українських географів актуальність таких досліджень підсилюється наявністю проявів сепартизму в Україні, що призвели до окупації частини державної території та збройних конфліктів, що перебувають в активній фазі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наукові дослідження етнічних конфліктів та сепаратизму доводять неоднозначність та складність цих явищ. Західні дослідники Бек У. [1], Бербах Р. [2] розглядають сепаратизм переважно у руслі концепцій модернізації та глобалізації. Значну увагу подібним дослідженням приділяють російські вчені, втім більшіть їх праць має описовий характер. Більшість авторів практично не абстрагуються від етнічної і етнотериторіальної специфіки цих суспільно-небезпечних явищ. Проблемі сепаратизму в світі приділяють увагу Володін А.В., Гобозов Ф.І., Гордєєв В.В., Дробіжева Л. М., Старовойтова Г. В. та інші. Серед дослідників «українського сепаратизму» можна зазначити Бабуріна С. М., Дугіна О. Г., Ульянова М. І. та ін. Втім, більшість праць цих авторів базуються на ідеях російського імпераілізму та шовінізму і носять відверто пропагандистський характер. В сучасній українській етнополітології та етноконфліктології проблеми сепаратизму переважно розглядаються крізь призму української національної ідеї, побудови незалежної держави, аналізу причин, що призводять до появи на теренах сучасної України сепаратистських настроїв. Цими проблемами займаються Вівчарик М. М., Вітман К. М., Картунов О. В., Нагорна Л. П., Оніщенко І. Г., Римаренко С.Ю. та ін.

Незважаючи на значну кількість наукових праць, що стосуються проблем сепаратизму, поки що в Україні бракує комплексних наукових досліджень цього явища. Мало уваги приділяється цій проблематиці і в рамках суспільної географії.

Формулювання цілей статті. Метою даної роботи є висвітлення суті, причин та регіональних різновидів сепаратизму в сучасному світі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Термін «сепаратизм» походить від латинського слова «separatus», що означає відокремлення, окремий. Розуміння сутності та змісту цього поняття протягом відносно нетривалого часу відчуло помітних змін. На початку ХХ ст. виникнення нових форм державного устрою доволі часто супроводжувалось розпадом існуючих адміністративних утворень. Тому сепаратизм почав розглядатись виключно як політичний рух, спрямований на досягнення окремою частиною держави автономії або політичної самостійності.

Єдиного підходу стосовно трактування поняття «сепаратизм» у науковій літературі не існує. Під сепаратизмом розуміють і спосіб розв’язання проблеми, і рух за територіальне відокремлення, і політику та практику діяльності суспільних та політичних рухів. Найчастіше сепаратизмом визначають як політику, теорію і практику відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нової самостійної держави або одержання статусу широкої автономії [3, с. 691]. У контексті захисту національної безпеки держави сепаратизм – це територіально-політичний рух, метою якого є відокремлення від країни частини її території та створення незалежної держави. Сепаратизм призводить до порушення єдності, суверенітету та територіальної цілісності держави,принципу непорушності кордонів. Під сепаратизмом також слід розуміти теоретичні розробки (програми, декларації) та будь-які цілеспрямовані дії щодо досягнення певною територією своєї незалежності [4, c. 197-216].

В. А Баранов виокремлює такі причини виникнення сепаратизму [5]:

• Економіко-географічні чинники. Намагання відокремитися більш розвинених регіонів від відсталих. Наприклад, Ліга Півночі в Італії, радикальні партії Каталонії. Бідуючі регіони найчастіше теж охоплені сепаратизмом. Їх спільноти мають надію, що в окремій державі їм буде жити краще (наприклад, Косово в Югославії).
• Расові чинники. Наприклад, сепаратизм білої меншості в Південній Африці.
• Етнічні чинники – найбільш поширена група причин сепаратизму. Суть їх полягає у бажанні отримати автономію або розширити її, домогтися статусу незалежної держави. Наприклад: Країна Басків в Іспанії, Абхазія і Південна Осетія в Грузії.
• Релігійні чинники. Наприклад, у Лівані домінуюче арабське населення розколоте на велику кількість територіально замкнутих громад.
• Релігійно-етнічні чинники. Так, ірландці-католики в Ольстері бажають возз’єднатися з Ірландської Республікою, а мусульмани Кашміру – з Пакистаном.
• Внутрішньополітичні чинники: прагнення регіональних еліт до влади, партійний, ідеологічний розкол країни (КНР і Тайвань, Північна і Південна Корея).
• Зовнішньополітичні чинники. Підтримка сепаратистів з боку «наддержав» і більш сильних сусідніх країн. Дана підтримка має різні мотиви: послаблення конкурента, опанування геополітично важливими районами і економікою окремих регіонів. Підтримка ззовні сприяла розпаду Югославії, Чехословаччини, СРСР.
• Ідеологічний чинник. Важливі аргументи сепаратистам дала доктрина самовизначення народів, що стала нормою міжнародного права у 1919 р. згідно з Версальською дипломатичною системою.

Виникнення сепаратистського руху можливе за наявності двох умов: 1) дискримінації етнічної спільноти з боку державної влади; 2) формування активної політичної еліти, яка здатна очолити даний рух [3].

Сепаратизм, з наукової точки зору, прийнято поділяти на 2 види: релігійний та етнічний. У першому випадку – рух релігійної меншини за відділення, а у другому – певного етносу.

За цілями, які переслідують певні групи людей, виділяють такі варіації сепаратизму [6]:

1. Сецесія – рух, мета якого полягає у відділенні та утворенні нової незалежної держави (наприклад, курдський сепаратизм у Туреччині, уйгурський сепаратизм у Китаї та Середній Азії);
2. Іредентизм – сепаратизм, який спрямований на відділення та приєднання до іншої держави рух (наприклад, рух за приєднання до Монголії автономного регіону Внутрішня Монголія у Китаї). До цього різновиду належить і анексія (насильницьке приєднання) територій іншої держави на підставі етнічної належності та/або попереднього володіння (наприклад, анексія Криму Російською Федерацією);
3. Сепаратистські рухи, які прагнуть більшої автономії при збереженні регіону у складі держави (боротьба за розширення прав автономії Корсики у Франції).

На даний момент, на планеті практично не існує жодного континенту, який би у тому чи іншому вигляді був повністю позбавлений проявів сепаратизму. У світі налічується близько 51 основних епіцентрів сепаратизму, котрі разом охоплюють територію у 12,7 млн.км² території із населенням у понад 220 мільйонів осіб.

У світі виокремлюють 6 регіональних різновидів сепаратизму [7,8]: західноєвропейський (налічує 8 проявів сепаратизму); східноєвропейський (13 проявів сепаратизму); ісламський (6 проявів сепаратизму); азіатський (14 проявів сепаратизму); африканський (6 проявів сепаратизму); американський (4 прояви сепаратизму).

Західноєвропейський різновид сепаратизму (Корсика, Каталонія, Північна Ірландія, Країна Басків, Фландрія і Валлонія, Фарерські острови, Північний Кіпр) характеризується переважанням двох чинників: етноконфесійного та соціально-економічного. Вогнища сепаратизму у Західній Європі тривалий час знаходяться у стані стійкої рівноваги. В регіоні переважає висока суспільна мобілізація населення, яка не виходить за межі «цивілізованої» політичної боротьби (за винятком Ольстера, Корсики і Країни Басків). Мета західноєвропейських сепаратистів, як правило,полягає не у створенні незалежної держави, а у досягненні максимальної національно-культурної, економічно-політичної автономії в рамках існуючих нині державних кордонів. Основна частина населення без ейфорії сприймає розпливчасті перспективи самостійного існування. Комплексну ідентичність у європейців виробило усвідомлення своєї малої батьківщини як частини єдиної Європи [7].

До країн Європи, в яких основним джерелом сепаратизму є лінгвістичний фактор, можна віднести Іспанію, Велику Британію, Сербію та багато інших. Спільним для цих держав є наявність численних народностей, які розмовляють різними (часто неспорідненими) мовами і створюють для захисту своїх інтересів політичні партії та громадські організації [10].

Одним з найбільш гострих випадків сепаратизму у Іспанії є країна Басків. У цій провінції з 1959 р. існує ліворадикальна терористична організація ЕТА (Euzkadi Ta Azkatasuna, ETA, у перекладі з баскської мови – «Басконія та свобода»). Терористичні дії ЕТА почала у 1968 р., а всього, згідно з різними даними цією організацією вбито приблизно 800 осіб. Останньою масштабною акцією терористів був вибух біля поліцейської казарми у м. Бургос 29 липня 2009 р. Прибічники ЕТА вимагають відділення провінції від Іспанії та об’єднання в окрему державу з сусідньою частиною Франції, де також проживають баски. Перш за все сепаратизм був обумовлений утисненням басків з боку режиму Франсиско Франко – заборонялася баскська мова,  імена та національний прапор. Після смерті генералісимуса ситуація поступово змінилася, зараз Країна Басків має статус автономії, баскська мова має статус державної, а рівень життя в провінції перевищує середній по країні. Більш того, це єдина з усіх іспанських автономій, в бюджет якої нараховуються всі зібрані на її території податки. Однак ЕТА продовжує наполягати на самовизначенні, хоча офіційно вважається, що її підтримка в суспільстві постійно знижується. Політично ЕТА була представлена партією «Батасуна», діяльність якої була заборонена у 2003 р. 10 січня 2011 р. ЕТА оголосила про припинення збройної боротьби, проте ситуація у регіоні залишається напруженою: протягом останніх років екстремісти неодноразово заявляли про припинення терору, проте пізніше знов поверталися до збройної боротьби [9].

Ще одним регіоном з проявами сепартизму в Іспанії є Каталонія. На відміну від басків, донедавна каталонці не вимагали незалежності регіону, проте наполягали на максимальній автономії, і реалізували свої вимоги виключно мирними методами. У 1979 р. Каталонія отримала власний уряд, а за результатами референдуму 2006 р. його повноваження були розширені. Каталонський сепаратизм, окрім лінгвістичного, має ще й економічне підґрунтя: населення регіону складає 16% населення королівства, але виробляє 23% ВНП, а економічне зростання Каталонії – 3,3% на рік. Відтак, прагнення жителів регіону до розширення автономії є обґрунтованими [10]. У 2017 р. сепаратистські рухи Каталонії почали вимагати незалежності і, навіть, провели референдум з цього приводу. Більшість каталонців проголосували за незалежність Каталонії, проте уряд Іспанії заблокував це рішення, після чого лідери сепаратистського руху змушені були покинути країну.

Автономного статусу в складі Іспанії також домоглися Валенсія, Галісія та Андалусія. Валенсійський націоналізм бере свій початок з 1902 р., розділений на дві частини з питання національної ідентичності. Частина валенсійців ідентифікує себе з каталонцями та налаштовані радикально, а інша частина вважає, що каталонці намагаються нав’язати їм свою мову та культуру. Цю частину валенсійців влаштовує автономія у складі Іспанії, вони тільки намагаються її вдосконалити. Галісія та Андалусія вимагають ще більшої самостійності, а андалусійські сепаратисти борються ще й зазаконодавче визнання андалусійців окремою нацією. В Іспанії існують також суспільні рухи за формування Великої Кастилії, у яку увійшли б регіони Кантабрія, Канталія-і-Леон, Ла-Ріоха та Кастилія-ла-Манча. Упродовж 80 років вимагають автономії в складі Іспанії Канарські острови. У 1970-х рр. виголошувалася ідея берберської єдності, оскільки більшість населення островів ‒ етнічні бербери. Однак на сучасному етапі ідея відокремлення не користується популярністю в регіоні [9].

Особливу гострою є проблема сепаратизму в Бельгії. Це пояснюється наявністю досить сильних розбіжностей між франкомовною частиною населення північної частини країни Валлонії та фламандцями, які розмовляють голландською мовою (ця група населення проживає в північній частині держави – Фландрії). Остання складає більшість населення Бельгії, однак перші півтора сторіччя існування держави французька мова була єдиною державною, а фламандська мова отримала такий статус тільки у 1980 р. Центральним предметом конфлікту, який є причиною нового загострення політичної кризи, в останні роки, є статус двомовного виборчого і судового округу Брюссель-Хал-Вілворде. Цей округ – «гібридна цілісність», яка поєднує 19 комун регіону Брюссель і 35 комун від провінції Фламандський Брабант. Фламандська більшість у загальнобельгійському парламенті протягом останніх років неодноразово ставила питання про поділ цього округу. За збереження двомовного статусу лише за м. Брюссель та його найближчими передмістями виступають фламандські активісти. Даний проект неприйнятним вважають валлонці. Проблема загострюється ще й навколо Брюсселя, який є окремою адміністративно-територіальною одиницею. Більшість його населення розмовляє французькою мовою, але він розташований на території Фландрії, а його історична приналежність – предмет спору між фламандськими та валлонськими сепаратистами [11].

Подібні причини мають і сепаратистські рухи в Італії. Розрив між аграрним Півднем та індустріально розвиненою Північчю значно більший, ніж у Бельгії. Ситуація у південних регіонах обтяжена діяльністю мафії. В Італії з 1991 р. діє партія «Північна ліга» (або «Ліга Півночі»), яка виступає з гаслами федералізації країни та перегляду розподілу доходів на користь промислово розвиненої Півночі і її  відділення від слабшого Півдня [12]. Багато експертів вважають перспективу перетворення Італії в федерацію досить реальною, оскільки «Північна ліга» має значний вплив у деяких регіонах (у Венеції та Ломбардії за неї голосують 30% виборців). У районах Південного Тіроля, які відійшли до Італії після першої світової війни, є прибічники возз’єднання з Австрією. Більшість місцевого населення складають етнічні німці, італійців постійно виживають. В 1950-1980-х рр. було навіть здійснено понад 300 терактів, але на сучасному етапі сепаратистські настрої реалізуються мирним шляхом. Власна сепаратистська партія є у кожному регіоні Італії. Так автономії – фінансової, а в перспективі, і політичної – вимагають середземноморські острови Сардинія та Сицилія, деякі мешканці провінції Венето вважають незаконним включення Венеції до складу Італії у 1866 р. та вважають, що існує окрема венеційська мова, яка має бути визнана офіційною в регіоні [10].

Східноєвропейський різновид сепаратизму (Дагестан, Чечня, Придністров’я, Крим, Гагаузія, Косово, Македонія, Республіка Сербська в Боснії, Трансільванія, Крим, Донбас) охоплює колишні соціалістичні країни Східної та Центральної Європи та держави, які утворилися на території колишнього СРСР (крім 4 мусульманських республік Середньої Азії). Цей різновид вирізняється від західноєвропейського недавньої актуалізацією головних осередків сепаратизму (кінець 1980-х років) та прагненням сепаратистських рухів до повної незалежності, а не до автономії. Коріння конфліктів в Східній Європі, незважаючи на недавню актуалізацію, йдуть в колишні історичні епохи. Наприклад, зародження конфлікту в Боснії і Герцеговині між православними сербами і слов’янами-мусульманами відбулося ще за часів турецького панування (XV-XIX ст.), а бажання татар відновити власну державність веде свій відлік від припинення існування Казанського ханства в середині XVІ ст. У Східній Європі рівень терпимості по відношенню до етнічних і конфесійних меншин у багато разів нижче, ніж на Заході. Розвиток мови і культури меншин сприймається як виклик домінуючої нації. Це призводить до додаткового напруження в суспільно-політичному житті східно-європейських держав. Для східноєвропейських вогнищ конфліктів характерна підвищена активність. Дуже часто вона призводить до великих жертв серед протиборчих збройних формувань та мирного населення. Особливо цим відзначилися конфлікти, локалізовані на Кавказі і в колишній Югославії. Слід зауважити, що конфлікти в Східній Європі призводять до втручання з боку інших держав і міжнародних організацій (ООН, НАТО, ЄС, РФ). Це пояснюється відносною близькістю вогнищ конфліктів до даних державам і загрозою їх безпеки [7].

У Східній Європі існує цілий ряд невизнаних держав, що мають, проте, всі атрибути державності: Чечня (до 1999 р.), Абхазія, Придністровська Молдавська Республіка, Республіка Сербська в Боснії, так звані Донецька та Луганська народні республіки в Україні. Ці територіально-політичні утворення, маючи регулярні збройні формування, впевнено контролюють свою територію, тут діють самопроголошені конституції, органи виконавчої і судової влади, проводяться парламентські вибори.

Якщо сепаратизм в високорозвинених країнах Європи розвивається в основному завдяки внутрішнім чинникам, то на постсоціалістичному просторі наростає роль міжнародного втручання, заохочення сепаратизму в інтересах більш сильних держав і транснаціональних структур. Найбільш яскраво роль геополітичного фактора в розпалюванні сепаратизму видно на прикладі колишньої Югославії, яка являла собою багатонаціональну державу, що складалася із 6 республік і двох автономних країв у складі Сербії. Єдність держави забезпечувалась продуманою національною політикою, перебільшеною увагою до народів, які населяли федерацію, владою та силою її лідера – Й. Броз Тіто, однопартійною системою та багаторівневою системою самоврядування. Після смерті Тіто у 1980 р. перейшла до республік, що прискорило процес відцентрування. Зростання націоналістичних тенденцій у республіках лише прискорювало процес дезінтеграції, яка розпочалась у 1990-х рр. Першою від Югославії відокремилася її найрозвиненіша частина – Словенія. Вже у 1990 р. було прийнято декларацію про повний державний суверенітет Словенії [13]. Ця подія стала прецедентом для інших республік, які також виявили намагання створити незалежну державу. Події, які розвивались упродовж 1990-1995 рр., були драматичними, оскільки це був період міжетнічної війни в Югославію, яка стала віддзеркаленням багаторічної політики з метою створення єдиної держави. Балканський півострів через особливості свого геополітичного розташування був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Особливу увагу слід приділити албанському питанню, ця проблема має комплексний характер, оскільки вона є широко розповсюдженою: Сербія – проблема незалежності Косова, Македонія – проблема взаємовідносин між македонцями та албанцями тощо. Історична пам’ять і той факт, що албанці є одним з найдавніших народів півострова, який проживає в його західній частині є першочерговим мобілізуючим фактором албанського націоналізму та іредентизму. До цього додається незадоволення, що створити власну державу їм вдалося значно пізніше інших балканських народів. Більше половини албанців проживає поза межами Албанії, це розглядається, як історична несправедливість. Більше того, зберігся внутрішній розподіл албанців на деякі етнічні групи, а також розподіл на тих хто проживає у «власній» державі та за її межами. Усвідомлюючи це, націонал-радикали стимулюють албанський іредентизм, розповсюджуючи ідеї створення «Великої Албанії» [14].

Особливо слід приділити увагу косовській проблемі, в якій албанське питання прийняло найбільш гострий характер. Косово відіграє велику роль в контексті культурного розвитку сербів, як нації. Проблема полягає в визначенні статусу Косова та вирішення проблеми міжетнічної взаємодії між сербами та албанцями. Це перш за все конфлікт між двома національними ідентичностями. Проблема сприйняття між двома спільнотами, обумовлена історичними та релігійними чинниками, які створюють сукупність протиріч. Косово, територія якого населена переважно албанцями, є регіоном, сецесія якого частково визнана світовою спільнотою. У 2008 р. парламент Республіки Косово проголосив незалежність від Сербії. При цьому Белград відмовився визнати незалежність Косово, оскільки, за законодавством Сербії, парламент регіону не має повноважень її проголошувати. Таким чином, Белград вважає цю територію автономним краєм Косово і Метохія. Водночас незалежність Косово визнано США та більшістю європейських держав. А 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН визнав правомірність проголошення незалежності краю. Проте позиція Росії і Китаю не дозволяє новій державі отримати членство в ООН. Слід зазначити, що визнання Косово створило прецедент порушення Гельсінкського заключного акту 1975 р. ОБСЄ, що декларує непорушність і взаємне визнання державних кордонів у Європі [13].

Іншим прикладом «албанського питання» є Македонія. Якщо до 1999 р. головною проблемою македонської державності була суперечка щодо назви держави з Грецією, то з моменту передачі сусіднього Косова під змішаний контроль НАТО та УЧК на перший план вийшли албанські посягання. На сьогоднішній день Македонія є де-факто розділеною державою. Албанці складають 25% з 2 млн. населення держави і консолідують західні райони країни біля Косова. Подальша консолідація албанських позицій з Македонії може призвести до загальнорегіональної кризи, тому що історично ця територія була яблуком розбрату між Болгарією, Грецією та Сербією та перегляд її статусу та кордонів з високою долею вірогідності може зачепити інші країні [14].

Прикладом успішної сецесії країни з економічних причин є вихід Чорногорії зі складу Сербії у 2006 р. Нова держава спромоглася успішно використати вигідне географічне положення для розвитку міжнародного туризму. Сучасна Чорногорія є розвиненою державою, яка претендує на вступ до ЄС та НАТО [13].

Розпад Радянського Союзу і зникнення його із політичної карти світу призвів до пожвавлення багатьох «заморожених» конфліктів, що мали міжнаціональний характер. До них можна віднести конфлікт у Пидністров’ї, Нагірному Карабасі та Грузино-Абхазький конфлікт. Значну роль у загостренні цих конфліктів відігравала РФ, яка таким чином намагалася втримати колишні республіки СРСР у зоні свого впливу. Росія була і залишається найвпливовішим актором у виникненні та розв’язанні всіх «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі.

Внаслідок розпаду СРСР на пострадянському просторі виникла ціла низка регіональних конфліктів, одним з яких стала війна в Чечні. Першу чеченську війну 1994-1996 рр. Російська Федерація фактично програла. Результатом цього програшу стала незалежність Чеченської Республіки Ічкерія і вивід російських військ з регіону, але республіка не була визнана жодною державою, включно і Росією. В міжвоєнний період до влади в Чечні приходять радикальні ісламісти, значно зростає вплив польових командирів Басаєва та Хаттаба. Ісламістські формування з метою приєднати Дагестан, здійснюють вторгнення в прилеглі до Чечні села, щоб спровокувати загальне повстання у всій республіці, але російським військам вдається доволі швидко локалізувати бойовиків в Дагестані і розгорнути наступ на саму Чечню. Взявши столицю, починають протяжні бої в горах. Чеченцям навіть вдається проникнути в тил федератам та знову взяти столицю Грозний. З перемінним успіхом війна закінчилася перемогою РФ. Результатом війни стали близько 50 000 загиблих [10].

Одним з найбільш довготривалих є конфлікт між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах. Цей військовий конфлікт відбувався упродовж 1987-1994 рр. Нагірний Карабах ‒ давня етнічна територія вірмен. Причиною конфлікту стала територіальна політика СРСР, що як завжди не враховувала етнічний фактор. Нагірний Карабах був включений до складу Азербайджанської РСР. Протистояння назрівало давно, але пролилася перша кров лише у 1988 р., що було пов’язано з ослабленням центру і як наслідок неможливістю втримати етнонаціональні конфлікти на окраїнах СРСР. Війна супроводжувалася масовими етнічними чистками з обох боків. Азербайджанська армія попри технічну та масову перевагу зазнала поразки від напіввійськових партизанських формувань, з яких тоді складалася вірменська армія. В результаті конфлікту загинуло до 50 000 осіб. Вірменія ж перемогла багато в чому завдяки підтримці Росії, в наслідок чого вона міцно закріпилась в її зоні впливу. Конфлікт досі не вирішено, а лише «заморожено» [14]. Час від часу він спалахує з новою силою, як то було у 2016 р., коли загинуло декілька військових з обох сторін.

Ще одним осередком конфлікту відразу після розпаду СРСР стало Придністров’я у Молдові. Геополітичне розташування Придністров’я перетворює його у важливий елемент системи регіональної безпеки, оскільки торкається інтересів багатьох країн. Тут зосереджені значні промислові ресурси, проходять стратегічно важливі транспортні, енергетичні та торгівельні шляхи сполучення, які є невід’ємною складовою економічного розвитку Східної Європи. Напружені відносини між придністровськими сепаратистами та молдовською елітою призвели до виникнення воєнних дій на території Молдови.

Окремої уваги заслуговують сепаратистські рухи на території Грузії. У серпні 2008 р. після збройного конфлікту незалежність Абхазії та Південної Осетії від Грузії було визнано Росією, а пізніше низкою інших держав. Визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії викликало резонанс на Заході. Різні політики і суспільні діячі зазначили, що це визнання не відповідає принципам міжнародного права, є порушенням територіальної цілісності і суверенітету Грузії. Уряди ж Абхазії і Південної Осетії, які виступали за відділення та оголосили про свою незалежність, відкрито посилалися на прецедент Косово, постійно вказуючи на «геноцид» свого населення з боку грузинської влади. І хоча сьогодні Росія, схоже, не бажає прийняти ці дві республіки до складу своєї федерації, в результаті конфлікту створюється ситуація, що нагадує становище на Кіпрі: регіони, чию незалежність сьогодні визнає, мабуть, тільки РФ, ризикують бути фактично керованими з Москви, поки міжнародна геополітична ситуація не дозволить знайти стійку форму вирішення ситуації [12].

З 2014 р. вогнища сепаратизму після Революції Гідності спалахнули і в Україні. В Криму сепаратизм проявився у формі іредентизму (прагнення приєднатися до Російської федерації), а на Донбасі – у формі сецесії (утворення невизнаних державних утворень).

Близькосхідний (ісламський) різновид (Курдистан, Гірський Бадахшану Таджикистані, пакистанська провінція Белуджистан, Південний Ємен, область Читтагонгу Бангладеш, вогнища сепаратизму на півночі Афганістану і на півдні Алжиру) панує в ісламських країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки, Середньої і Південної Азії. Для цього типу сепаратизму характерна приналежність будь-яких протиборчих сторін до одного релігійно-культурного фундаменту – ісламу. При цьому вирішальне значення має фактор етнічної самосвідомості меншин, та придушення в національних державах їх одновірців. Приклади цього – конфлікти між шиїтами і сунітами в Іраку, між пуштунами і хазарійцями в Афганістані, між ісмаїлітами Гірського Бадахшана та рівнинними таджиками.

Разом з тим слід визнати, що в країнах ісламського поясу ряд внутрішніх і міждержавних конфліктів обумовлений не тільки етнічними, але і релігійними розбіжностями. На території ісламської цивілізації, незважаючи на цілий ряд серйозних богословських розбіжностей, наприклад, між прихильниками шиїзму і сунізму, панують єдині традиційно-культурні установки, сильна роль релігії і релігійного права – шаріату. Тут немає такого розмаїття етносів, як в тропічній Африці або Індостані. Проте, «температура» осередків сепаратизму ісламського регіонального різновиду дуже висока. Типовим випадком є вогнище сепаратизму в Курдистані, розділеному між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Лідери курдського національного руху збройним шляхом домагаються створення на території Курдистану незалежної держави [8].

Азіатський різновид. Поширення цього різновиду сепаратизму обмежено Східною, Південно-Східною, Південною Азією. Серед вогнищ сепаратизму в регіоні виділяють: індійські штати Джамму і Кашмір, Пенджаб, Наголенд, Ассам, північна Шрі-Ланка, області Карен і Шах в М’янмі (Бірма), південні Філіппіни, Східний Тимор і Ірма-Джая (західна частина Нової Гвінеї) в Індонезії, Тибет і Сіньцзян (Уйгурістан) в Китаї. Конфлікти в цьому регіоні мають коріння в до колоніальних часів, але відродилися після отримання країнами державної незалежності. У країнах з невисокими душовими доходами (Індія, Шрі-Ланка, М’янма) ризик сепаратизму для національних окраїн максимальний. Вогнища конфліктів цього різновиду відрізняються великою кількістю жертв, в тому числі і серед мирного населення. Наприклад, за оцінками міжнародних миротворчих організацій в індійських штатах Джамму і Кашмір за час конфлікту загинуло більше 37 тис. осіб, в Шрі-Ланці – більше 32 тис. осіб, на півдні Філіппін – від 21 до 25 тис. осіб, в Індонезії – 15тис. осіб [7].

Африканський різновид включає прояви сепаратистських рухів у Південному Судані, провінції Кабінда в Анголі, Північному Сомалі, на Коморських островах, у провінції Квазі-Наталь в ПАР, у Руанді і Бурунді. Багато в чому цьому різновиду відповідає все те, що було сказано щодо азіатського різновиду. Відмінності в кілька більш пізньому досягненні країнами регіону державної незалежності і, відповідно, в більш пізньої актуалізації вогнищ конфліктів, що сталася, як правило, після відходу з континенту колоніальних держав. Крім того, в Африці відзначається менша, ніж в Азії організованість сепаратистських рухів, що позначається на їх активності. Цей факт пояснюється тим, що більшість африканських етносів досі перебуває на племінній стадії розвитку. Тут звичайна міжплемінна ворожнеча, що перешкоджає створенню великих етнічних угруповань, які могли б висунути сепаратистські вимоги.

Іскрою, здатною підірвати порох неврегульованих суперечностей африканського континенту, може стати вкрай строкатий етнічний склад більшості держав регіон. Колоніальна структура Африки створювалася свого часу без урахування етнічних, економічних і культурних зв’язків її районів. Кордони країн також носять випадковий характер, іноді вони навіть проведені по лінійці. У нинішній період, коли в усьому світі відбувається сплеск національної самосвідомості, Африка не залишається осторонь. Все частіше висуваються вимоги перегляду несправедливих кордонів, що поділили на частини єдині і родинні етноси. Міжетнічні зіткнення між племенами хуту і тутсіу Руанді і Бурунді, багаторічна громадянська війна у Демократичній Республіці Конго (колишній Заїр), недавні запеклі зіткнення у Ліберії та Сьєрра-Леоні стали символами нічим не виправданої, майже тваринної жорстокості. Тільки в Руанді конфлікт забрав життя понад 1,5 млн. життів [15].

Американський різновид сепаратизму представлений у канадській провінції Квебек, мексиканському штаті Чьяпас, на території Гренландії (самоврядна територія Данії), на острові Невіс у складі Федерації Сен-Кітс і Невіс. Перші сепаратистські настрої на континенті мали більше поширення. Саме вони привели до розпаду Великої Колумбії (1830 р.) та Сполучених провінцій Центральної Америки (1838–1839 рр.), виділення Уругваю зі складу Аргентини (1828р.) та Панами з Колумбії (1903 р.). Сепаратистські рухи зумовили і громадянську війну у США (1861–1865рр.), яку можна розглядати як невдалу спробу виходу групи південних штатів, які утворили суверенну конфедерацію, зі складу єдиної держави. Наразі американський регіон, порівняно з іншими частинами планети, визначається найменшим поширенням сепаратизму (всього 4 яскраво виражених вогнища). Існує декілька причин цього феномена: 1) переселенський характер держав Нового Світу, котрий практично виключає непереборні і глибокі протиріччя між конфесійними та етнічними групами емігрантів; 2) роз’єднаність і нечисленність корінного населення – індіанців і ескімосів; 3) домінування в рамках кожної країни тільки однієї етнічної групи переселенців. У більшості латиноамериканських країн цією групою були іспанці, в Бразилії – португальці, в Північній Америці – британці. Єдиною країною, колонізованою двома рівноправними націями, була Канада. Результат – чотири століття боротьби між англо- і франко-канадцями за чільне місце в країні, яка породила найсерйозніше на сьогодні вогнище сепаратизму в Новому Світі – Квебек. Особливого загострення боротьба за відділення цієї канадської провінції набула після того, як сепаратистська квебекська партія у 1994 р. виграла місцеві вибори і прийшла до влади. Прихильники федерації з мінімальним відривом випередили франко-канадських націоналістів (50,6% на 49,4% відповідно). Проте, малий розрив в результатах референдуму дозволяє стверджувати, що сепаратистські ідеї користуються великою популярністю [7,15].

Висновки. Отже, як показує світовий досвід, сепаратизм має глибокі історичні корені, що пов’язано з існуванням суперечності між історичними традиціями взаємодії держав на принципах державного суверенітету і непорушності кордонів з одного боку, та принципом права націй на самовизначення, який утвердився в практиці міжнародних відносин і передбачає можливість формування незалежних держав. Така суперечність доволі часто має наслідком домінування принципу національного самовизначення над інтересам національної безпеки держав, до складу яких входять території з етнічними анклавами. Можна стверджувати, що на особливості зародження та на розвиток осередків сепаратизму в світі накладає відбиток політико-географічне положення території. До вироблення конкретних рекомендацій стосовно зниження ризиків сепаратизму може призвести розуміння механізмів цього впливу.

 

Список використаних джерел:

1. Bek The concept of risk society [electronic resource]: http://www.sociosinfo.ru/socios-1105-1.html
2. Burbach R., Robinson W. The find esiecle debate: globalization as epochal shift // Science&society (N.Y.), 1999. – Vol. 63. – № 1.
3. Дівак В.В. Сепаратизм як соціально-політичне явище: сутність і причини виникнення / В. В. Дівак // Держава і право: збірник наукових праць. – 2008. – Вип. 39. – С. 690–695.
4. Крылов А. Сепаратизм : истоки и тенденции развития / А. Крылов. – М., 1990. – 62 с.
5. Баранов А.В. Сепаратизм в современном мире: политико-территориальный аспект / А. В. Баранов // Человек. Сообщество. Управление. – 2005. – № 3. – С. 108–123.
6. Романюк Н.І. Сепаратизм як суспільно-політичне явище сучасності. [Eлектронний ресурс] / Н. І. Романюк. – Режим доступу: https://internationalconference
7. Этногеография: учебно-методический комплекс для студентов, обучающихся по специальности «География». – Горно-Алтайск: РИО ГАГУ, 2009. – 68 с.
8. Маслова Н. М. Етногеографія: Навчально-методичний посібник для студентів географічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів / Н. М. Маслова. – Кропивницький, 2017. – 116 с.
9. Европейский сепаратизм: Испания – первый кандидат в Европе на распад по «лоскутному сценарию» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.imperiya.by/politics3-8357.html
10. Кандель П.Е. Сепаратизм в политической жизни современной Европы / П. Е. Кандель. – М., 2015. – 346 с.
11. Бельгия от сепаратизма к федерализму (эволюция федерализма в Бельгии) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evolutio.info/index.php?option=com
12. Сепаратизм по-итальянски [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.germaniaplus.de/2009/09/separatizm-po-italyanski/
13. Басараб М.М. Етнічний сепаратизм: іманентна конфліктність чи відповідь на загрози цінностям / М. М. Бесараб // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф.Кураса НАН України. – 2011 Вип. 4 – С. 295–306.
14. Бородкін Ф.М.Увага: конфлікт / Ф. М. Бородкін, Н. М. Коряк. – М., 1989.
15. Проблемы геоконфликтологии. В 2 т. / Под ред. Н.С. Мироненко. – М., 2004. – Т.1. – С.14.