СПІВВІДНОШЕННЯ МИСЛЕННЯ ТА МОВИ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Конончук І.В.

(Київ, Україна)

Віра в визначальний вплив мови на духовний розвиток народу лежала в основі філософії мови Вільгельма фон Гумбольдта. "Один з найвидатніших людей Німеччини" (В. Томсен), видатний представник німецького класичного гуманізму, Гумбольдт був людиною універсальних знань і різнобічної державної діяльності, філолог-класик, основоположник загального мовознавства, антрополог, юрист, філософ та дипломат, міністр в уряді Пруссії, академік Берлінської академії, засновник Берлінського університету . Останню працю Гумбольдта - тритомне дослідження "Про мову каві на острові Ява" - було надруковано після його смерті. В теоретичному вступі до цієї роботи, який мав назву "Про розходження будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства", Гумбольдт писав: "У кожній мові закладено самобутнє бачення світу. Як окремий звук постає між предметом та людиною, так і вся мова, в цілому, виступає між людиною і природою, що впливає на нього зсередини і ззовні [...]. І кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона тут же вступає в коло іншої мови " [4].

За Гумбольдтом, мова "є одна з форм, в яких духовна сила людини вступає у вічно діючий процес". Вона - "орган внутрішнього буття - саме це буття, крок за кроком, досягає внутрішнього пізнання та зовнішнього вияву". Мова має, принаймні, одну важливу перевагу перед усіма іншими проявами духовної сили людини: перед правовими поглядами народів, перед їх державними установами, перед наукою та мистецтвом, звичаями, творіннями та справами. А саме - це те, що з усієї відвертості людського духу вона, безумовно, перша. Вона - найперша з ознак, що відрізняють людину від інших творінь природи, вона – перший та необхідний щабель, відштовхуючись від якого людство може рухатися далі. "Мова тісно переплетена з духовним розвитком людства та супроводжує його локального прогресу чи регресу, віддзеркалюючи кожну стадію культури". Мова найменш пов'язана із свідомістю: "Мова виникає з таких глибин людської природи, що в ній ніколи не можна побачити навмисного творіння народів. Їй притаманний очевидний для нас, хоча й незрозумілий самодіяльний початок, і, в цьому плані, вона зовсім не продукт будь-чиєї діяльності, а мимовільна еманація духу, не творіння народів, а, їх внутрішня доля, яка дісталася їм у спадок. Вони користуються нею, самі не знаючи, як її створили"[4]. Ідея про повністю несвідомий розвиток мови та неможливість втручання у мову потім отримала розвиток у Ф. де Соссюра та інших лінгвістів. Людина не може ні мислити, ні розвиватися без мови: "Створення мови обумовлено внутрішньої потребою людства. Мова - не просто зовнішній засіб спілкування людей, підтримки громадських зв'язків, його закладено у саму природу людини. Вона є необхідною для розвитку духовних сил і формування світогляду, а цього людина зможе досягти тільки тоді, коли її власне мислення матиме зв'язок з мисленням громадськості"[7].

О. О. Потебня перебував під сильним впливом ідей В. фон Гумбольдта, однак переосмислив їх у психологічному контексті. Філолог займався вивченням співвідношення мислення і мови, в тому числі, в історичному аспекті, виявляючи, перш за все на слов'янському матеріалі, історичні зміни у мисленні народу. О.О.Потебня відомий також своєю теорією внутрішньої форми слова, в якій конкретизував ідеї В. фон Гумбольдта. Внутрішня форма слова - це його "найближче етимологічне значення", яка усвідомлюється носіями мови (наприклад, у слова стіл зберігається образний зв'язок зі стелити); завдяки внутрішній формі слово може отримувати нові значення через метафору. Саме в трактуванні О.О.Потебні "внутрішня форма" стала загальновживаним терміном у російській граматичній традиції.

Так на конгресі з філософії у Гейдельберзі у 1966 розглядалися питання мови, логіки та семантики. Це є актуальним і для сучасної педагогіки. Необхідно вказати на те, що конгрес „Німецької спілки з виховання”, який відбувся в Гетенгені у 1966 році під патронатом О.Ф. Больнова, був цілком присвячений проблемам мови.

Антропологічна педагогіка Больнова обов'язково натрапляє на мову. Бажання досліджувати мову у Больнова з’явилося завдяки Гансу Ліппсу, яке проявилося у творі "Філософія мови В. ф. Гумбольдта", та у доповіді „Проста мораль“ на третьому конгресі у Бремені (1950). Мова в її значенні для освіти людини та одночасно для самостановлення людини утворює з того часу, важливе коло питань у педагогічно-антропологічній думці Больнова. Його постанова питання виходить з того, „у якій мірі антропологічний спосіб підходить для того, щоб зробити виховне значення мови більш глибоким , ніж це було можливим до цього часу [2]. Це визначає перспективу його педагогічно-антропологічного дослідження мови. При цьому мова не йде ні про закони структури мови, чим займаються лінгвісти, ні про мову як засіб виховання або учбовий матеріал. Найцікавішим для Больнова є антропологічна функція усної мови у загальному зв’язку з людським життям.

О.Ф. Больнов досліджував мову у двох напрямах. Перший – розкриття світу мовою, другий – самостановлення людини. Ґрунтуючись на ідеях В. фон Гумбольдта, Больнов стверджує , що різні мови завдяки лексиці розширюють поняття про дійсність різноманітними способами. Не тільки те, що я розумію, обумовлено таким чином мовою, але й спосіб, як я розумію це, та як я це залучаю до свого світу. Назва, наприклад, "не додається додатково до раніше відомого предмету, а назва перетворює його в дещо визначене "[5] . Тут Больнов висловлюється проти розповсюдженої точки зору на завдання виховання та, перш за все, шкільних занять, які полягають, в тому, щоб сприяти спогляданню дітьми чітких понять. Больнов заперечує таку думку, це було б передумовою, що всім поняттям можна було б дати дефініцію. Помилково, перш за все тому, що в принципі, поняття, які піддаються визначенню, є там, де "можлива конструктивна систематична будова. Як тільки ми переходимо на мову щоденного життя, ця можливість припиняється дуже швидко, не будучи поміченою як недолік у нашому подоланні життя"[4]. Цей факт Больнов формулює зі свого боку наступним чином : " Мова навіть не відображує дійсність, яка була вже у наявності, а пояснює її за допомогою певного поділу та інтерпретацій , на основі чого потім вибудовує власний світ"[4].

Це означає, що людське сприйняття реальності завжди керується визначеним мовою розумінням світу та життя. " Мова не копіює світ з його структурою , а в певній мірі несе свою власну. Вона – творець" [5]. Мова будує світ символів, так що людина живе вже в інтерпретованому світі та може не помічати так звану голу реальність. У мові такою ідеалізованою формою виявляється герменевтичне ставлення людини до світу.

Список літератури:

1. Амеліна С.М. Тренінги з розвитку умінь та навичок діалогічного спілкування. - Дніпропетровськ: Пороги, 2005. -76.с

2. Bollnow O.F. Wilhelm von Humboldts Sprachphilosophie, in: Zeitschrift für Deutsche Bildung, 1938, S. 111.

3. Bollnow O.F. Die Bedeutung der Sprache für die sittliche Erziehung, in: Bildung und Erziehung, 20. Jahrg. , Heft 6,1967, S. 406.

4. Bollnow O.F. Erziehung zum Gespräch, in: Zeitschrift für Pädagogik, 7 Beiheft, 1968, S. 217-229

5. Lipps Hans „Die Verbindlichkeit der Sprache“ (1938), in: Die Verbindlichkeit der Sprache, 2. Aufl., 1958, S. 116

6. Холодович А. А. О «Курсе общей лингвистики» Ф. де Соссюра // Ф. де Соссюр. Труды по языкознанию. М., 1977, с. 9-29.