ЗУСТРІЧ МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ РІК

25 березня 2015 Останнє оновлення: 25 березня 2015

У травні минулого року перед студентами й викладачами факультетів історії та права, філології та журналістики Володимир Михайлович Караташ – учасник Кенгірського повстання, колишній вояк ОУН-УПА – презентував друге видання автобіографічної книги „На барикадах Кенгіра”. 13 лютого 2015 року професор, завідувач кафедри української мови С.Л.Ковтюх зустрілася з легендарним патріотом. 5 березня в „Новій газеті” опублікована стаття, яку ми пропонуємо вашій увазі.

ВОЛОДИМИР КАРАТАШ. ДЕ Б ВІН НЕ БУВ – БУДУВАВ НАВКОЛО СЕБЕ УКРАЇНУ

„У вашому роду були характерники?” – з таким питанням я звернулася до нашого земляка Володимира Михайловича Караташа – незламного патріота, воїна ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла – на хвилиночку! – не в Західній Україні, як і донині уявляють собі деякі особи, а на території Кіровоградщини, Черкащини та ін. Саме напівміфічним спадковим характерництвом я можу пояснити незвичайну, фантастичну біографію цього справжнього козака – мужнього, незламного, розумного, освіченого, ерудованого, наділеного непересічним почуттям гумору, артистичними та організаторськими здібностями. Володимир Караташ не пропав у часи насильної колективізації, страшного голодомору, не згорів у горнилі другої світової, хоч був засуджений гестапівцями до розстрілу, пережив кадебістські застінки, табори, де перебував за активну участь „в націоналістічєском движеніі на Украінє”. Отримав другий смертельний вирок „за організацію і керівництво антирадянською повстанською групою українських націоналістів”, 5 місяців сидів в одиночній камері смертників у вологодській тюрмі, 8 разів за цей час піднімали серед ночі, довго водили темними коридорами, потім зачиняли в іншій камері, намагалися таким чином зломити морально, по суті, це було кількаразове імітоване приведення вироку до виконання.

Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років тюрем і концтаборів. Володимира Караташа етапують до казахського селища Кенгір до Степового особливого табору № 4 (рос. Степлаг – Степной лагерь), де із 16 травня до 26 червня 1954 року він бере активну участь у Кенгірському повстанні. 40 днів учасники цього повстання були найвільнішими людьми в Радянському Союзі, не було зрад, злочинів, насильства. Більше 600 кримінальників, яких з метою провокацій завезло керівництво табору, перейшли на бік повсталих завдяки тому, що В.М.Караташ разом з товаришами переагітував злочинців на свій бік, сказавши: ви або з нами, або проти нас. Так само він, 17-річним, з хлопцями та представниками вищого керівництва восени 1943 переконав полк черкесів, що воював на боці фашистів, перейти до складу УПА.

У Кенгірі, по суті, було 3 табори на одній території для політичних різних народів і національностей: 2 чоловічих та 1 жіночий. Крім представників Радянського Союзу з усіх республік, було багато іноземців (китайців, корейців, японців, румунів, поляків, греків та інших), навіть один американський чорношкірий капітан – випадково заїхав танком у радянську зону окупації Німеччини – уже після розриву союзницьких відносин СРСР та США.

Більше 46% ув’язнених – українці, члени ОУН, бійці УПА, священики, багато молодих дівчат і жінок, які навіть у тих умовах носили виши́ванки. За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, поголені, у чистій сорочці, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, більшість із них не курила, не вживала спиртного. Таким і донині залишається В. Караташ. Усі вони спілкувалися українською. Іноземці та жителі східних республік, що не знали російської, поступово вивчили українську, уважаючи її російською.

Патріарх українського визвольного руху Михайло Сорока, про якого Володимир Михайлович говорить з величезним пієтетом і захопленням (канонізував би його, якби мав церковну владу), за ніч написав гімн повстання, який українською мовою виконували всі ув’язнені на своїх зібраннях, також співали „Любіть Україну” на вірші В.Сосюри, „Соколи, соколи, ставайте в ряди”. Сам М.Сорока на повстання дивився скептично, знав: у Москви одна відповідь – кулі. Та фінал був ще страшніший: по учасниках не тільки стріляли, їх, навіть наших дівчат, давили гусеницями радянські танкісти. Один прибалт із „зелених братів” згадував, як українська дівчина, уже лежачи під танком, відіпхнула його з-під гусениць, урятувавши таким чином життя. Кров була всюди, то було справжнє пекло, на самоскиди вантажили і понівечені тіла загиблих, і ще живих деяких людей. Вивозили в степ і загортали бульдозерами у викопані заздалегідь екскаваторами траншеї. Тих, що залишилися живими, розпорошили по різних таборах ГУЛАГу, узявши підписку про нерозголошення. 305 найактивніших, серед них і Володимира, запроторили аж на Колиму.

У Кенгірі В.М.Караташ зустрів і кохання свого життя – Анну Людкевич – галичанку з Рогатина, яка була заарештована з лави Львівського університету. Уся її сім’я понівечена комуністичним режимом, батько загинув в Іркутську, мама із сестрою опинилися в різних таборах. Володимир Михайлович розшукавши її після звільнення в Якутську й одружився. Разом виростили сина й дочку, які працюють лікарями в Одесі. Невістка теж лікар. На жаль, дружина відійшла вже у вічність.

Є двоє внуків і правнучка Настуня. Вона впізнала прадідуся по телевізору, коли транслювали в другій половині січня цього року 3-серійний документальний фільм „Кенгір. Сорок днів свободи”. Автор і режисер стрічки Олександр Рябокрис серед 10 героїв, які брали безпосередню участь у повстанні, відзняв і спогади Володимира Михайловича Караташа. Хто не бачив, обов’язково перегляньте в інтернеті.

Я рекомендую всім, хто ще не брав до рук книгу Володимира Караташа „На барикадах Кенгіра”, обов’язково її прочитати. Сам автор – справжня людина з легенди – заслуговує на окремий документальний фільм, мінімум на 10 серій. На основі його життя далі можна знімати художній серіал, там будуть такі карколомні сюжетні повороти, що будь-який Штірліц відпочиватиме.

Ось із таким легендарним героєм, справжнім творцем історії України мені, нарешті, пощастило познайомитися 13 лютого. Години спілкування пролетіли як мить. Оскільки я інфікована комплексом Юлія Цезаря – постійно роблю кілька справ одночасно, то й запропонувала, поки ми говоритимемо, я готуватиму борщ. Як писав класик, „троянди й виноград, красиве і корисне”.

Володимир Михайлович показав пасіку, лікувальне ліжко, змайстроване над вуликами. Похвалився новими шафами, виготовленими спеціально для книг про національний рух в Україні, одна окрема відведена для багатотомного видання „Літопис УПА”. Справді вражаюча бібліотека розміщена в кімнаті, на стінах якої картини про козацьке життя: на одній мати благословляє сина до війська, на другій – улюблений Іван Богун у двобої з Вишневецьким, і, звичайно ж, репродукція І.Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. В іншій кімнаті – портрети трьох геніїв української літератури: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, на стінах – справжні козацькі шаблі, гуцульський топірець, тризуб, гасло „Слава Україні”, розкішна вишиванка, у якій знімався для фільму, мапи світу та України.

Ми пройшлися вулицями Побузького, люди шанобливо віталися, на головній площі пам’ятник Леніну, вифарбуваний у синьо-жовте, на голову колишньому вождю місцеві жартівники причепили ще й оселедець.

Володимир Караташ завжди випромінював і сіяв навколо себе тільки добро, ставав на захист принижених і знедолених, чи в таборах, чи в університеті, коли не могли скласти залік або екзамен, чи під час праці в школі.

У квітні 1956 його несподівано звільнила московська комісія на чолі з Л.Брежнєвим. Коли вони знайомилися з матеріалами справи, то там, зокрема, було зазначено: „убойная сила” гранат у радіусі 50 метрів. Усього в підпіллі воркутинських таборів ще до Кенгіра під керівництвом Караташа і Юрківа було виготовлено понад 300 штук саморобних бойових гранат (у матеріалах справи фігурували 60 і понад 40 капсулів-детонаторів). До рук табірного начальства тоді, на початку 50-х, випадково через зраду потрапило 7 гранат і 2 міни (банки з амунітом). Один підпільник П.Мельник не витримав допитів, розказав, що знав. Через це заарештували 6, серед них і В.Караташа. Але далі цих мужніх людей арешти не поширилися.

Рік тривали допити, кадебісти випробовували всі методи – і фізичні, і психологічні, але нічого не добилися, арештанти ще й у свій спосіб знущалися з них. Наприклад, Микола Головай відмовився розмовляти російською, слідчих українців не було, тому змушені були замовити українсько-російські і російсько-українські словники аж із Москви. Коли вони прибули й кадебісти почали допити мовою а ля Азаров, Микола довго не витримав і заявив, щоб припинили знущатися з його рідної мови, він буде говорити російською, яку знав добре. Читайте спогади В.Караташа, там усе описано. Він мені ще й наручники показував, які привіз із Колими, у таких його допитували.

Так от, на питання Брежнєва про те, як можна було планувати протистояння радянській армії, озброєній літаками, танками, гарматами і т.д., Володимир Михайлович відповів: „Коли б нас почали нищити фізично, то ви ж чули про радіус дії гранат. Жбурнули б у взвод автоматників – і тільки автомати збирай. А з автоматами і кулемети роздобули б. Нам втрачати нічого”. Брежнєв вислухав і сказав членам комісії: „Таких людей нагороджувати треба було, а не саджати”. Після цього комісія прийняла рішення про звільнення В.Караташа із зняттям судимості „из-за нецелесообразности дальнейшего содержания”.

Деякий час він ще пробув у Якутську, чекаючи на звільнення дружини, отримав там сам права, склав екзамени, зокрема з водіння, до того жодного разу не сидівши за кермом.

Повернувшись в Україну,у 32 роки вступив до Одеського університету на англійську філологію. Був старостою групи, старостою курсу.

Цікавою була історія працевлаштування Володимира Михайловича. Залишалося 2 чи 3 дні до початку занять. Дізнався: у Побузькому немає вчителя англійської мови. Приїхав, дали бланк автобіографії, заповнив, потім особовий листок, а там рубрики: у яких міністерствах ви працювали, у яких містах, селах, республіках, краях. Що ж писати? У таборах Воркути, Колими? Заповнив там, де міністерство, – КГБ, далі в наступній графі зазначив: „Работал вєздє, куда посилала Родіна”. А ще ж знання англійської... На роботу приймав директор школи – син полковника КДБ, який подумав, що Караташ був розвідником. Тому скрізь, на всіх рівнях, вихвалявся, який у нього вчитель („разведчік, в совершенстве знаєт язик”), аж поки десь через рік випадково не дізнався, що В.Караташ – „колишній ворог народу, націоналіст, фашист, бандера”.

Але, не зважаючи на це, 25 років наш герой викладав англійську в тій самій школі. Коли черговий клас дізнавався, що в них буде читати Караташ, несамовитий дружний крик – „Урррааааа!!!” – здіймав дах. У нього є написані нариси про роботу в школі „Моя праця на освітянській ниві”.

2 березня Володимирові Михайловичу Караташеві виповнилося 89 років, він завжди вірний гаслові членів ОУН-УПА: „Де б ти не був, будуй навколо себе Україну”. Він був на Майдані, допомагав не тільки морально, а й матеріально. Досі в селі ходить легенда, як В.Караташ серед поля, коли вивозив улітку пасіку, сам відігнав п’ятьох зловмисників, що хотіли „поласувати” дармовим медом.

Виникає питання: таких людей в Україні більше не випускають? Та ні, вони є, багато сучасних характерників зараз в АТО. Володимир Михайлович каже: „Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії – піднімав їх бойовий дух. Але не хочу розстроювати своїх дітей”.

У В.Караташа є мрія – стати членом спілки журналістів. Я абсолютно впевнена, що він і цього досягне. Тому що для таких справжніх українських козаків-характерників нічого неможливого немає!

Слава Україні! Героям слава!