Професор Григорій Клочек презентує монографію своєї колишньої аспірантки

14 грудня 2011 Останнє оновлення: 02 вересня 2014

Щойно побачила світ монографія старшого викладача кафедри видавничої справи та редагування Ірини Ткаченко, яка на думку багатьох, хто вже познайомився з нею, є помітним явищем в нашому літературознавстві. Презентація книжки відбудеться 19 грудня в залі наукових працівників університетської бібліотеки (3-ій поверх).

Науковий керівник видання, професор, завідувач кафедри української літератури Клочек Григорій Дмитрович анонсує монографію та пропонує познайомитися зі своїм напутнім словом до неї.

Видання монографії – не новина для нашого університету. Вони виходять у світ «хороші та різні», і видаються як правило, під захист докторських дисертацій. Проте вихід саме цієї монографії я схильний вважати особливою подією, яка засвідчує нове відродження добре відомої в Україні кіровоградської літературознавчої школи.

У минулому активі цієї школи – вихід книжок, які ставали знаними на всю Україну – їх прагнули придбати всі університетські бібліотеки. Кожна з них відкривала нову сторінку в українському літературознавстві. Назву, бодай, «Dominus Маланюк: тло і постать» незабутнього Леоніда Куценка, чи «Будинок з химерами» Володимира Панченка. Перша з них фактично відкривала нашому читачеві Євгена Маланюка – найкращого в ХХ столітті українського поета та есеїста. Друга – складну й суперечливу та все ж популярну постать Володимира Винниченка.

Що дає мені підстави ставити книжку Ірини Ткаченко на один рівень із найкращими щойно названими і не названими виданнями?
Відповідь проста – вона засвідчує високий рівень літературознавчого аналізу, за допомогою якого розкривається проблема, важлива для культурної свідомості нашого народу, для його самоосмислення. (Конкретніше про це – у своїй передмові до монографії «Поетичний субстрат наукового тексту» – вона подається нижче).

Звертаю увагу й на видавничу культуру цього видання – вона виявилося в її художньому оформленні та в бездоганному редагуванні. Все це справа рук однієї з кращих випускниць кафедри видавничої справи та редагування – для неї цей видавничий проект був дипломною роботою.

Переконаний, що ця книжка викличе чималий інтерес у всіх, хто закоханий у наш степовий край, у кого щирий і глибокий інтерес до свого народ, душа якого формувалася під впливом поезії степу. «Життя наше в степах є до кінця нашим…» – казали з цього приводу безіменні автори «Велесової книги».

І наостанок. Монографія Ірини Ткаченко – перша ластівка з наукового доробку тієї групи аспірантів, яку я взяв під своє керівництво п’ять років тому з метою розробляти проблеми рецептивної поетики. У наступному році з’являться ще кілька монографій, не менш цікавих.

Читайте передмову Григорія Клочека до монографії Ірини Ткаченко

Поетичний субстрат наукового тексту

Якщо спробувати кількома словами висловитися про враження від цієї літературознавчої монографії, про те, що вирізняє її на тлі багатьох «післядисертаційних» видань, яких щороку стає дедалі більше (бо зараз актуалізується такий «жанр» наукових монографій, в основі яких лежать дещо перероблені, а то й не перероблені після захисту кандидатські й докторські дисертації), то треба сказати, що вона читається не лише з інтересом, а й із захопленням, яке живиться найбільш витонченим, найбільш людяним і, водночас, найбільш змістовним відчуттям — естетичним. Краса наукового стилю — факт не буденний, він безпомильно засвідчує наявність у науковій праці істинних смислів.

Розумію, що таке твердження може здатись парадоксальним, бо ми вже давно звикли до думки, що науковий текст і естетичне враження, яке може ним породжуватися, — речі абсолютно несумісні. Ми навіть не помічаємо, що нудний «дисертаційний стиль» є одним із прихованих чинників занепаду нашої гуманітарної науки, книжкова продукція якої стає все більш призначеною для «домашнього вжитку», розрахованою на надто вузьке коло читачів. Здається, що наші вчені-гуманітарії навіть не прагнуть вийти до більш широкого читацького загалу, хоча таке прагнення мало б бути для них не тільки бажаним, а й обов’язковим. Чи ж багато зараз можна назвати книжок, скажімо, з історії, педагогіки чи й навіть із літературознавства, які зацікавили б не десятки, а хоча б сотні читачів?

Естетична природа монографії «Поезія і поетика степу...» особлива, і в неї є свої секрети. Найголовніший із них — безсумнівна і яскрава талановитість її авторки. Ідеться про багатогранну обдарованість молодої дослідниці, і зараз відзначимо три її особливості.

По-перше, в Ірини Ткаченко буквально радарна здатність відчувати у художніх текстах усе те, що випромінює поезію степу. Текстів тих багато, і розтягнулися вони в часі від «Слова о полку Ігоревім» до дещо загадкового, трохи провокаційно-бентежного, та все ж талановитого Йвана Козленка, роман якого «Танжер» не так давно з’явився в одному з літературних часописів. Саме завдяки цій радарній чутливості монографія Ірини Ткаченко нагадує мені збільшувальне скло, яке ввібрало в себе заряджене поетичною енергією проміння з багатьох розміщених в українському часі і просторі художніх текстів — увібрало і сконцентрувало в собі, зарядивши суто науковий текст поетичним субстратом, тобто надавши йому того, чого в ньому, завдяки його логізовано-абстрагованому єству, і не повинно бути.

Щоб зрозуміти, яким чином відбувається така естетизація наукового тексту, треба звернути увагу на другу грань авторського обдарування — на рідкісну пластичність мови, коли думка вербалізується не тільки точно, а й витончено, елегантно. Речення не затіняє думку, не зводить її до ледь вловимого сенсу, який важко пробивається крізь штучно нарощену оболонку науковоподібних термінів та висловів, а навпаки, увиразнює, висвітлює її. Ні, Ірина Ткаченко не уникає наукових термінів, проте вони в неї буквально грають формами і смислами. Власне, завдяки такій точності висловлювання та вмілому вкрапленню у науковий текст художніх цитат, заряджених поетичною енергією, знайомство з монографією є процесом, у якому осмислення і відчуття поезії степу відбувається одномоментно.

Третя грань обдарованості молодої дослідниці полягає у природній, дуже органічній філософічності мислення. Думається, що першопричину такої легкості в осмисленні та роз’ясненні націософських та етнософських аспектів монографії треба шукати в глибинній українськості ІриниТкаченко. Тут потужно спрацював не затлумлений малоросійством її національний інстинкт, без якого, на думку Євгена Маланюка, неможливо віднайти істину. Інстинкт цей був збережений і дбайливо зрощений у націоцентричному середовищі Цибулевого, що на окраїні знаменитого Чорного лісу, зрощений родом, учителями, історією. Це давнє козацьке село ніколи не знало кріпацької неволі, воно позначене пам’яттю про легендарного козака Мамая, його жителі «лагодили самопали, ратища стругали» в часи гайдамацьких повстань, а в період Холодноярівської республіки формували повстанські загони, що очолювалися своїми ж таки отаманами.

Монографія «Поезія і поетика степу в українській літературі» є першою помітною віхою на науковому шляху Ірини Ткаченко. І хай Божим благословенням буде позначена її подальша дорога!

Григорій Клочек,
професор, доктор філологічних наук