Accessibility Tools

istfak_logo

Факультет історії, бізнес-освіти та права

Сергій Шевченко - гросмейстер краєзнавства

Сергій Шевченко - гросмейстер краєзнавства

Гра в шахи – вірна й взаємна любов С.І.Шевченка. Шахи супроводжували Сергія Івановича протягом усього життя, вони були улюбленою грою в сім’ї Шевченків, посідали «важливе місце… в павлівських, київських, світловодських, кіровоградських фізкультурно-спортивних заняттях» Сергія Івановича.

Ще з дитинства Сергій Шевченко навчився використовувати для навчання, розвитку своїх здібностей, популяризації улюбленої справи всі доступні майданчики. У восьмому класі (1974 р.) він став чемпіоном Павлівської середньої загальноосвітньої школи та чемпіоном села Павлівка Світловодського району Кіровоградської області, посідав друге місце у районних змаганнях із шахів. Навчаючись (1976-1981рр.) на історичному факультеті Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, Сергій Іванович організовував роботу академічної групи з фізичного виховання, а на другому курсі був активним членом спортивної ради факультету.

У лютому 1986 р. доля звела Сергія Шевченка із історичним факультетом Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна. Життя краєзнавця переплелося та гармонізувалося із факультетом історії та права, кафедрою всесвітньої історії до 29.09.2015 р. Багато традицій на факультеті заклав Сергій Іванович – шахові турніри, краєзнавчі студії, краєзнавчі конкурси. Шахові партії, спочатку як – дружні поєдинки між колегами, згодом – щорічні квітневі турніри між викладачами і студентами на тижні факультету. Пам’ятаючи історика – гросмейстера, студенти прийняли рішення назвати турнір іменем Сергія Шевченка.

Поєднання мистецтва, науки й спорту в житті дослідника були нерозривними. Спадок науковця – велика шахівниця, на якій він і сьогодні грає за Україну, українську мову, просвіту, історичну справедливість, національні цінності та інтереси. Найважливішим для покращення рівня майстерності є постійна гра, системність. Сергій Іванович як гросмейстер історії прагнув написати багато досліджень, як і зіграти багато партій. Я не розуміла, куди завжди поспішає колега? Але він мав свій, особливий таймер для контролю часу, який витрачав як майстер слова та пошуку. 

Початком своєї наукової спадщини Сергій Шевченко визначив статтю «Архів – документальна скарбниця краю» (1983 р.), яка розпочала збірку «Лицарі українського степу: Збірка статей (1983 – 2008 рр.)».У публікаціях автор заявляв про свою дослідницьку позицію, про наукове кредо – «без минулого немає майбутнього».

Спадщина науковця налічує понад 200 наукових праць, із проблем міжнародних відносин України, військової, освітянської історії Центрально- українського регіону, життєпису відомих родин і персоналій краю. Дослідження, що вийшли окремим виданням «Українська доля Нової Сербії. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини (Кіровоградщина в українсько-сербських зв’язках (1752 – 2002)); «Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча гімназія (1860 – 1920 рр.); «Вершники на Інгулі»; «Павлівка. Село в історії Наддніпрянщини: Історичний нарис», спрямовані на примноження національної культурної спадщини, популяризації історії краю.

За виданням «Сергій Шевченко: історик, педагог, краєзнавець. Бібліографічний покажчик», протягом 1986 – 2015 рр. краєзнавцем було опубліковано 32 книги й більше 700 статей у книгах, збірниках та часописах України, Сербії, Білорусі, Польщі. Бібліографічний покажчик було створено на базі даних обласної універсальної бібліотеки ім. Д.І.Чижевського та бібліографічних матеріалів, які зібрав й упорядкував учень С.Шевченка Олександр Пасічняк. Дане довідкове видання було видано за кошти брата Анатолія Шевченка.

Праці Сергія Івановича друкувалися в «Кіровоградській правді», «Молодому комунарі», «Вечірній газеті», «Народному слові». «Діалозі», «Наддніпрянській правді», «Україна – центр», «Вєдомостях», «Справедливості», «Долинських новинах», «Вістях Світловодщини», «Гайворонських вістях», «21 каналі», «Забаві джой», «Київській старовині», «День», «Сільське життя», «Університетському меридіані», «Нашій газеті», «Молодіжному перехресті».

Через свої публікації Сергій Шевченко звертався до небайдужого серця, прагнув пробудити інтерес до історії краю. Краєзнавець на сторінках праць усвідомлено запрошував науковців, студентів до «продовження студій», пошуків знахідок у архівних фондах. Хронологічний літопис жіночої гімназії, романтичні взаємини, історії життєвих доль випускниць продовжили шлях відкриттів. Книги С.І.Шевченка стали самостійним джерелом дослідження.

«З Україною в серці, Україною на кінчику пера» історик відкривав минуле, «виставляв напоказ факт». Такі сподвижники–краєзнавців, «абсолютно безкорисливі, одержимі люди, завдяки яким нитка часу не переривається, в’яжучись у вузлики пам’яті».

Пристрасть автора – знаходити невідомі та маловідомі документи, факти для нинішніх та майбутніх поколінь реалізовувалася у нову книгу, наукову статтю чи просвітницьку програму.

Сергій Шевченко мав неймовірний талант усвідомленого зв’язку між історичним архівованим минулим, зусиллями сьогодення та якістю нашого «завтра». У 2007 році з виходом книги «Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча гімназія (1860 – 1920рр.) було ліквідовано «болючий розрив пам’яті» поколінь студентів. Завдяки дослідженню С.І.Шевченка відновилася спадкоємність віків.

«Гімназистки в світлинах
Знов приходять до нас
У альбомах, картинах,
У віршах та у снах»

Аргументованість суджень, множинність архівних документів, перенасиченість фактів домінують у працях С.І.Шевченка. Він мав особистий погляд на події, був небайдужим до життя, бив у дзвін історичного минулого. Для творів Сергія Івановича була притаманна як наукова, так і публіцистична манера письма. Його творче слово було «пишним, напрочуд викоханим любов’ю до свого народу». У публікаціях присвячених козацтву, С.Шевченко ілюструє український народ вольним, свободолюбивим, який «жив з почуттям соціальної справедливості, прагненням бути господарями на рідній землі».

Питанню мови автор присвятив статті «Мова незалежної держави», «Правда полягає в тому, що той, кому байдужа мова, байдужий і до української економіки».

Аналізуючи просвітню історію на землях поінгулля С.Шевченко закладав алгоритм майбутніх дій для всіх «ентузіастів, що спрямують свою енергію на подвижницьку роботу» [9, с. 69]. Через «відродження рідного слова, поширення української книжки, вивчення вітчизняної історії, збереження духовності, виховання національної свідомості» він відновлював й примножував історичну пам’ять та будував Українську державу. С.Шевченко заповідав дослідникам відкривати та вивчати імена української історії, щоб зцілити національний дух від малоросійства, меншовартості та руївництва .

Сергій Іванович стверджував, що «чорні віхи, страдницьке минуле європейського народу» не перетворили українців на народ, що прагне помсти чи агресії, але нагадує, що через історичну пам’ять необхідно убезпечити себе (народ) від помилок, і залишатися на своїй землі господарем.

Натхненною працею С.Шевченко відкладав смерть. Робота над історією краю була не просто задоволенням, це була персоніфікована сила українського духу. Пишучи про події, людей, автор реставрував час і кликав нас у подорож.

 

Оксана Бабак,
доцент кафедри всесвітньої історії, завідувач кафедри

Центральноукраїнського державного педагогічного університету
імені Володимира Винниченка

Інформацію надано факультетом історії, бізнес-освіти та права