«Покоління в кедах» представляє

На факультеті філології та журналістики відбувся імпровізований концерт Кирила Поліщука, студента 4-го курсу. Він читав свої поезії, грав на гітарі, виконував власні та чужі пісні.

Йому ще дуже далеко до сорока років, але, слухаючи Кирила, я розуміла: життя осягається не роками, а душею, талантом. Його манера виконання особлива: десь зіткана із ранніх «Сплінів», трохи інді-року та неповторність юнацького максималізму і романтичної віри в себе. Йому не вистачає впевненості чи нахабності, але вповні вистачає бажання і творчості.

Так часто буває в нашому житті, що ми захоплюємося абсолютно пересічною музикою і поезію, возвеличуємо її, водночас не помічаючи справжніх талантів, що мешкають поряд. Що це – дань моді чи замилювання очей, яка не дозволяє по-справжньому оцінити тих, хто поруч? У мене є своя версія: спосіб нашого мислення дивним чином налаштований на одну істину – писати гарні вірші та грати талановиту музику можуть лише дядечки та тітоньки, яким виповнилось уже дуже багато рочків. Це не іронія – це сумна правда життя.

«Покоління в кедах». Запам’ятайте цю фразу. Можливо, через декілька років так називатиметься перший альбом Поліщука. Чи його перша збірка. На мій, безперечно, суб’єктивний погляд, поезія йому поки що вдається майстерніше, ніж музика. У ній він огранічніший, щиріший, розкутіший. Але гітара чудово відтінює написані тексти, надає їм вишуканого контуру.

Та це все висока теорія і безпідставний пафос. Насправді, сидячи в 410-й, у камерній атмосфері друзів та колег, слухаючи ліричний рок, після важкого й виснажливого дня, хотілося сказати Кирилові лише одне – дякую. Дякую, що серед сірості наших буднів і безперервної біганини поверхами життя ти знайшов час, щоб поділитися з нами своїм талантом. Нам іноді так цього не вистачає… І коли ти, Кириле, виступатимеш на сцені Олімпійського чи Медісон-сквер-гарден, не забудь про своїх перших глядачів. Ми чекатимемо на контрамарки.

Наталка Дяченко