Харцієв Василь Іванович (1866 – 1937 рр.)
Відомий учений та педагог, засновник кафедри української мови та літератури, перший професор нашого університету.
Навчався в Харківському університеті, був улюбленим учнем Олександра Потебні, одним із активних представників харківської психологічної школи в лінгвістиці. Автор праць з мовознавства, теорії літератури й методики викладання мови та літератури. Завдячуючи йому вітчизняна та світова наука збагатилася кількома цінними працями Олександра Потебні – він відредагував та видав рукописи свого вчителя, які знаходилися неупорядкованими в його архіві.
У 1908 році переїздить до Єлисаветграда, де й очолює Єлисаветградське громадське комерційне училище і одночасно викладає в реальному училищі, де саме в той час навчався Євген Маланюк. Під його керівництвом комерційне училище (воно знаходилося на вул. Дворцовій, там, де зараз стоїть пам’ятник першому трамваю) стало одним з найкращих навчальних закладах на теренах Російської імперії. Навчальний та виховний процес у цій школі, де за сім років навчання діти отримували загальну і, водночас, спеціальну освіту, відзначався повагою до учня як особистості, демократизмом. Важливо наголосити, що на відміну від інших навчальних закладів імперії, в цьому училищі відчувалась прихильність до українськості. Тут проводилися вечори з українською тематикою (збереглася світлина, у якій учні училища, що брали участь у виставі, були одягненні в українські строї). Для того часу це були надзвичайно сміливі акції. Проукраїнськість Харцієва проявилася в активному сприйнятті лютневої революції 1917 року, а також у тому, що він, багатолітній викладач російської словесності, став викладачем української мови, завідувачем відповідної кафедри.
Після приходу більшовицької влади, коли комерційне училище разом з гімназіями та реальним училищем, перестало існувати, Василь Харцієв зайнявся підготовкою педагогічних кадрів, організовуючи та очолюючи різного роду учительські курси. У 1921 році були організовані Єлисаветградські вищі трирічні педагогічні курси, керівником яких протягом кількох років (1922–1924) був Харцієв. (Шлях, розпочатий у 1921 році організацією Єлисаветградських вищих трирічних педагогічних курсів, завершився утворенням у 1997 році педагогічного університету, якому зараз виповнюється 100 років). Саме в цей час Харцієву було присвоєне звання професора. Подальша трансформацій педагогічного закладу проходила через такі етапи: інститут соціального виховання (1930 - 1933), педагогічний та учительський інститут (1933 - 1941).
У цих закладах Харцієв викладав українську мову, методику вивчення її в школі та теорію літератури. З 1 вересня 1934 року, коли була організована кафедра української мови і літератури, він був її завідувачем.
Коли ж процес українізації був перерваний, життя першого професора нашого університету значно ускладнилося. Василя Харцієва не розстріляли в Сандармосі, не вислали в сибірські концтабори. На нього писали доноси, за ним стежили. Він був високоосвіченим, порядним, незалежним, з прекрасно розвинутим аналітико-критичним мисленням. Користувався величезною повагою як учений та викладач. І через те, що був наділений такими чеснотами, він не вдавався до широко розповсюдженої у той час комуністично-більшовицької риторики. Влада не любила таких. Тому він був арештований і кілька місяців перебував у в’язниці в дуже важких умовах. Про що думалося йому, 72-річному професору, в тюремній одиночній камері. Які питання ставили йому на допитах напівграмотні чекісти? Цього ми не знаємо. Проте маємо розуміти всю абсурдність цієї ситуації, коли одного з кращих освітян України, знаного і шанованого вченого, абсолютно не винного ні в чому тримають у в’язниці.
Хворого та знесиленого його відпустили додому. Через кілька днів помер. Сталося це 29 листопада 1937 року
