Панченко Володимир Євгенович (1954 – 2019 рр.)
Видатний літературознавець. Професор, доктор філологічних наук, Заслужений діяч науки і техніки України. Член Національної спілки письменників. Народний депутат Верховної Ради України І скликання. Учасник ініціативної групи «Першого грудня». Почесний громадянин міста Кропивницького. Лауреат літературних премій: премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, премії «Благовіст», премії імені Олександра Білецького, премії ім. Євгена Маланюка.
Народився В.Є Панченко 2 вересня 1954 року в с. Демидівка Любашівського району Одеської області в сім’ї сільських інтелігентів: батько – зоотехнік, мати – вчителька. Був книжником з раннього дитинства – перечитав більшість книжок в сільській бібліотеці. Звідси і його захоплення літературою. Водночас відчував потяг до математики та фізики. Після закінчення Любашівської середньої школи все ж таки вибрав філологію – став студентом філологічного факультету Одеського державного університету імені І.І. Мечнікова.
Його вибір виявився вдалим - він знайшов свою «сродну» працю. Тогочасний філфак Одеського університету був елітарним навчальним закладом через те, що визначався особливим складом викладачів. Вони - це переважно чоловіки середніх років, котрі офіцерами, і то переважно старшими, майорами та підполковниками, повернулися з фронтів, позахищали кандидатські і, як для того часу, дуже швидко докторські дисертації. Через те відзначалися своєю незалежністю, підкреслено демонстрували свою українськість – для цього у той час треба було мати неабияку твердість переконань та сміливість. Іван Дузь, Григорій В’язовський, Михайло Левченко, Петро Маркушевський. Поряд з ними - дещо старший Андрій Недзвідський.
Виділявся Василь Фащенко – представник дещо молодшого покоління. Власне він, відомий на той час провідний вчений, літературний критик, лауреат Шевченківської премії звернув увагу на талановитого, комунікабельного, наділеного неабиякими аналітичними здібностями, до того ж закоханого в художнє слово студента – Володимира Панченка. Зразу ж після університету запропонував йому навчатися в аспірантурі. Свою кандидатську дисертацію захистив у 23-річному віці, ставши таким чином наймолодшим в Україні кандидатом наук. Після того – старший викладач, доцент кафедри української літератури.
В 1984 році переїхав у Кіровоград, де у той час організовувалася відділення Спілки письменників України і через те у нього – на той час одруженому та батькові двох дітей – була можливість отримати квартиру. Зайняв посаду доцента кафедри української літератури. Через рік був обраний головою обласної організації Спілки письменників.
Кіровоградський період був надзвичайно продуктивним для нього. Працював у дружньому колективі кафедри, де панував дух творчого пошуку, взаємопідтримки та взаємоповаги. Одна за одною виходили книжки, серед них: «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007). Якщо його колега Леонід Куценко у той час відкривав для українського читача заборонену в радянські часи творчість Євгена Маланюка, то Володимир Панченко «повертав в Україну» тако ж забороненого Володимира Винниченка. У його докторській дисертації була всебічно висвітлена творчість цього письменника.
Активно займався політичною діяльністю. Був обраний депутатом Верховної Ради її першого скликання – саме тієї ради, яка 24 серпня 1991 року проголосила незалежність України. Як депутат, він багато важливого зробив для нашого міста, а саме: ініціював у 1990 році заснування газети «Народне слово»; активізував громадську роботу щодо збереження будинку І.Тобілевича (Карпенка-Карого) і відкриття в ньому літературно-меморіального музею ім. І.Карпенка-Карого. Саме за клопотанням народного депутата Володимира Панченка у січні 1993 року було ухвалене рішення про створення музею, а в 1995 році музей було відкрито.
У 2001 році ректор «могилянки» В’ячеслав Брюховецький, запросив працювати у цьому виші. З 2001 по 2014 рік Володимир Євгенович – професор кафедри філології; а у 2002 – 2007 рр. – віце-президент цього навчального закладу.
Відома сентенція французького природознавця Ж. Бюффона «Стиль – це людина» згадується, коли знайомишся з працями Володимира Панченка. Той, хто спілкувався з ним або ж лише тільки слухав його публічні виступи, пам’ятає, яке враження легкого зачарування залишається від промовлених ним слів. Якщо спробувати розібратися в магічності його висловлювань, то перш за все приходить розуміння, що це враження йде від його особистості – від глибокого розуму, здатного проникати в суть речей та явищ, від високої та, сказати б, чистої моральності, від інтелекту вродженого книжника, від блискучої мовно-літературної освіти, яку він отримав, навчаючись, як про це вже йшла мова, в одному з найкращих у той час в Україні філологічних факультетів. Усе це було тим прихованим чинником, який створював відчуття магічності його усно-мовного, а також писемного слова.
Важка хвороба, що спіткала його, не зупинила наукову діяльність. Навпаки, розуміючи свою приреченість, він знаходив сили для реалізації своїх задумів. Три останні книжки Володимира Панченка, що одна за одною з’явилися протягом двох останніх роки його життя – «Повість про Миколу Зерова», «Літературний ландшафт України ХХ століття» та «Сонячнийгодинник» – можна порівняти з трьома могутніми артилерійськими пострілами, що один за одним пробивали залізобетонні стіни нашого академічного літературознавства. Він творив літературознавчу есеїстику найвищого рівня. Глибина думки, витончена стилістика, свіжі, інтригуючи сюжети, що виражають як архівно-віртуальні, так і цілком реальні його подорожі Україною з метою відкрити для читача нові знання про неординарні особистості, якими були творці нашої літератури - все це характеризує доробок вченого як небуденне явище сучасної гуманітарної науки. Презентація його книг, які проходили в Києві та Кропивницькому, викликали великий інтерес – зали були переповнені.
Працював до останнього дня. Відійшов від нас 14 жовтня 2019 року. Його ім’я носить одна з центральних вулиць нашого міста. Його книги продовжують надходити до нас - вже після його смерті з’явилася збірка статей «Зупинитися і озирнутись». З’являтимуться й інші книжки.
Пам'ять про нього непроминуща…
