THE DEVELOPMENT OF AN ADJOINING CONSTRUCTION

THROUGH TIME

Valerii Bohdan (Berdiansk, Ukraine)

 

Despite the importance of one of the topical issues of modern linguistics ─ the detection of means of joining separate sentences and supra-sentence entities to form larger text units, little attention in linguistic literature has been paid to the problems of text organization and studying language units participating in its formation so far. Moreover, the majority of research is carried out synchronically that is on the material of modern languages. With rare exceptions [2], the corresponding issues are not addressed diachronically. Nevertheless, a careful diachronic study of language phenomena will help to reveal the nature of many innovative processes in modern languages. Thus, a diachronic approach to studying the structure of an utterance allows to interpret the phenomenon of supra-sentence entities in general and of an adjoining construction (AC) in particular [1] in an absolutely new way. Many researchers qualified these text units mainly as a syntactic tendency of a language of the late 20th century, i.e. as an exclusively modern phenomenon. The conducted research allows to claim that such a point of view is not justified as the analysis of the English literary texts of the 16th ─ 20th centuries showed that the roots of the AC go back centuries. However, in different periods of the language development, the formation and functioning of an AC was by its very nature either a more stylistic phenomenon or a syntactic one. Thus, a comparative analysis of the works of the English drama of the 20th ─ 21st centuries and the texts of the 16th ─ 19th centuries showed important differences in the functions fulfilled by an AC. In the works of fiction of the last and this centuries, the ACs are mostly colloquial in their form and give an expressive colouring to the author's text (giving written language the liveliness and dynamism of spoken one). In this case, an AC can be regarded as a stylistic and syntactic phenomenon, while the ACs of the previous centuries, by their nature, tended to be the result of purely syntactic transformations in the text by its author.

The development of an AC has not always been is in the ascendant. Thus, in the plays of the 16th ─ 17th century authors its average frequency of occurrence is one to three pieces per one page of a printed text whereas in the works by dramatists of the 18th ─ 19th centuries ─ three to four pieces, and finally, in the plays by authors of the 20th ─ 21st centuries ─ from one to six pieces.

The flourishing of dramaturgic genre fell on the 16th century and is generally attributed to the appearance of works of William Shakespeare, the great English dramatist of the Renaissance. What is characteristic of the ACs in the works of the 16th-century dramatists is that they had a complicated structural and syntactic model. This can be probably explained by the fact that the dialogues in these works took the form of alternating monologue statements, sometimes as long as one and a half pages of the text with quite difficult thematic content. The structure of the AC is characteristic of the model, the components of which (a base utterance and an adjoined part) are represented by the sequences of several phrases that follow each other. As far as a semantic aspect is concerned, in the works of that period, it is possible to single out the ACs, the adjoined parts of which are characterized by the semantics of generalization, enumeration, completion of a thought, more precise definition, and a complete change from one thought to another.

In drama works of the 17th century, it is possible to observe gradual simplification of an AC structure. There appear some specific characteristics of this construction though, at the same time, many distinctive features of the 16th-century AC remain. There quite often occur ACs with a partitioned structure, and they are very peculiar in terms of their structure, at that. For example, the partition of an adjoined part (belonging to the speech of the first communicant) can be expressed by explicit broken phrases complicated by syntactic repetition.

In the plays by the 18th-century dramatists, the fancifulness and affected manner of speech of characters is reflected in the structure and semantic features of the ACs. Thus, the chain character of the adjoined phrases, which are expressed by the polyfunctional conjunctions in an anteposition to them, profoundly influences the semantic orientation of the construction under study. In many studied examples of that period such phenomena as an overlap between the adjoined phrases, a partition of an AC structure, syntactic repetitions, etc. are observed.

In the drama works of the 19th century, significant changes occurred in the style and language. Interestingly enough, the cases of a structural and semantic partition of the base utterance were registered, for the first time, at that period. Conjunctions are by their very nature semantically insufficient, therefore they are semanticized within the framework of an AC and, without increasing its volume, they provide additional information, expanding, at the same time, the content of the context that surrounds an AC.

The style of works of literature of the 20th century is notable for its conciseness, abruptness and dynamism of formal expression. The most preferable linguistic units are statements, small in volume both simple and complex ones. Composite sentences of the complicated syntactic model almost completely disappeared from the language, but on the other hand, the number of nominative sentences increased significantly. The ACs in which the adjoined part conveys the meaning of emotional development of an action became a widespread phenomenon (we attribute to this category the constructions with the semantics of enumeration and more precise definition).

One of the most characteristic features of the drama works of the 20th century is the use of such paraspeech means as stage directions [3]. According to our study, author's stage directions become a structural component of an AC, an explicit means of partitioning of its parts, and a convincing proof that an AC represents formal separation and, at the same time, semantic adjoining of a sentence following the base utterance.

Stage directions of various semantic types (action ones, those containing sound characteristics of the process of dialogue in a drama work, and introduction ones) explicitly express the moment of pausing which is so characteristic of an AC. At the same time, a stage direction is an indicator of change of semantic meaning and pragmatic orientation of an AC structure.

Addressing the drama works of the 16th ─ 21st centuries allowed us to trace the regularities of use of an adjoining construction in diachrony and to reveal the peculiarities of its functioning. Diachronically, the research of structural, semantic and pragmatic characteristics of an AC in the works of drama promotes further study of this phenomenon in linguistics.

 

References

Богдан В. В. Синтактика, семантика, прагматика англомовних приєднувальних конструкцій і складних речень з підрядним зв'язком : монографія / В. В. Богдан. – Донецьк : «ЛАНДОН-ХХІ», 2011. – 263 с.

Дмитренко В. А. Присоединительная конструкция в диахроническом аспекте (на материале английских драматургических произведений XVI – XX вв.) / В. А. Дмитренко, Т. В. Захарова // Вестник Харьков. ун-та. Сер. Романо-германська філологія. – 1994. – Вып. 382. – С. 36-40.

Дмитренко В. А. Участие паралингвистических факторов в формировании присоединительной конструкции / Дмитренко В. А., Солощук Л. В. // Потебня ─ исследователь славянских взаимосвязей : Тез. Всесоюз. науч. конференции. – Харьков, 1991 г. ─ Ч 1. ─ С. 204 ─ 206.

 

---

ПОЗИЦІОНУВАННЯ ВЗАЄМИН ТА ІМІДЖУ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ В НОВИНАХ ВВС

Ольга Сушкевич (м. Умань, Україна)

 

Новинний ресурс ВВС формує світовий імідж країн та особистостей для мільйонів глядачів, слухачів та читачів. ВВС є беззаперечним лідером світової подачі інформації. То якими постають Україна та Польща в очах широкої аудиторії цього поважного та авторитетного медіа ресурсу в останні 3 роки?

Отже, новини 2016-2018 років відображають сусідні країни в рамках подій як світового значення, так і національного. Імідж держав позиціонується через процеси та реакції, образи людей – видатних діячів та типових представників – , а також – стереотипи. Взаємини та імідж України та Польщі формуються у сукупності політичних, екологічних, соціально-економічних, спортивних складових в новинах ВВС. При цьому, кожна з країн відображається у певному статусі та позиції по відношенню до подій чи взаємин зі світом та сусідом.

Слід відмітити, що політичні перепетії займають лідуючу позицію у новинному потоці (64%) і відображають Україну, як таку, що прагне до євроінтеграїї, а Польщу як сусіда, який підтримує її на цьому шляху, проте має ряд претензій, які випливають зі спільного історичного минулого (наприклад, “In recent years Poland backed Ukraine’s drive for closer ties with the EU, but much bitterness remains in Polish-Ukrainian relations”). Сама ж Польща має статус ізольованої держави у складі ЄС (наприклад, “…isolation in the European Union”), яка самостійно розвивається та не піддається безпосередньому контролю Євросоюзу (“…departure from the rule of law and judicial independence…”; “Warsaw hit out at EU “blackmail”).

Підтримка Польщі також виявляється у протистоянні України та РФ, особливо, це питання загострюється по відношенню до анексованого Криму (наприклад, “Poland, Ukraine and Lithuania form joint military unit”; “Poland and Lithuania are eager to bolster defences following Russia’s annexation of Ukraine’s Crimean peninsula earlier this year”). Бачимо, що співробітництво України та Польщі позиціонується позитивно як денотативно, так і конотативно такою лексемою та словосполученням як joint та to bolster defences, при чому Україна постає суб’єктом надання такої допомоги. Сама ж війна в Україні представлена як «заморожена» та «буденна», наприклад, “Daily reality of Ukraine’s ‘frozen war’”. Варто зазначити, що особливістю політичного іміджу Польщі є повага до своєї влади на відміну від України (наприклад, “Attacking Polish government is attacking Poland”; “…Ukrainian corrupt politicians…”).

Незважаючи на загальну характеристику стану України як кризового, ВВС акцентує увагу на економічному зростанню нашої держави у сфері інформаційних послуг та сервісу (наприклад, “Ukraine is now among the top 20 biggest exporters of IT services in the world”).

Питання мов національних меншин в Україні набуло політичного характеру з прийняттям нового закону у вересні 2017 року. Реакція сусідніх країн та, зокрема, Польщі та поляків, що проживають на території України, на впровадження української мови як обов’язкової для вивчення у загальноосвітній школі охарактеризована у ВВС як “National sensitivities […]The new law has also drawn criticism […] from Poland, Romania and Russia”.

Екологічна складова зустрічається при формуванні іміджу Польщі в новинах ВВС, яка тісно пов’язана з політичними та соціальними проблемами (9% новин). Питання, якому приділяє увагу авторитетний медіа-ресурс – це проблема збереження унікального заповіднику – Біловезької пущі (наприклад, “Europe's top court has ordered Poland to immediately stop large-scale logging in Europe's oldest forest [...] The European Commission, which is taking legal action against Warsaw puts endangered species at risk […] “If Poland loses the main ongoing case, it will be liable for multimillion euro fines”.).

Соціально-економічна складова іміджу обох країн вербалізується навколо питання трудових мігрантів до інших країн Євросоюзу (Німеччини, Італії та Великобританії тощо). Великі обсяги імміграції позиціонується як загроза національній ідентичності та сталому розвитку і безпеці Евросоюзу.

Спортивні події складають 27% проаналізованих новин. У коло зору ВВС потрапили світові спортивні змагання (Євро-2016, змагання з хокею, тощо) та результати національних команд. Нажаль, спортивні здобутки України на світовій арені виглядають доволі скромно у порівнянні з польськими. Про це свідчать такі вирази-характеристики: “Ukraine is already out…”, “Ukraine exit on another low note”. Як бачимо, низькі здобутки підкреслюються розмовною лексикою, а саме жаргонізмами – to be out, to exit on a low note. Водночас результативність польських спортсменів вербалізується так: “A win by a bigger margin”. Ставлення до гравців з вуст самих поляків звучить позитивно, навіть не зважаючи на низькі спортивні досягнення (наприклад,“That Lewandowski hasn’t scored yet is not a problem whatsoever. He is doing a lot of hard work and has a big influence on our wins and how we have played. He’s incredibly important for us”.).

Аналіз того, як ВВС позиціонує взаємини та імідж України та Польщі, підтверджує об’єктивність медіа ресурсу. Самі ж держави відображені у постійній взаємодії та співпраці у різних сферах життя, незважаючи на існуючі проблемні аспекти взаємин. Імідж Польщі можна охарактеризувати як повноцінного члена Євросоюзу, який відстоює свої позиції та національні особливості ведення господарської діяльності, а також знаходиться у добросусідських відносинах з Україною. Остання постає у кризовому стані, хоча й має певний потенціал для подальшого розвитку за умов вирішення ряду національних та зовнішньополітичних проблем.

 

Список літератури

ВВС news: Poland and Ukraine [Електронний ресурс] / BBC news. – 2016-2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.bbc.co.uk/search?q=Poland+Ukraine.

 

---

КОНЦЕПТ ЯК ЦЕНТРАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ

СУЧАСНОЇ АНТРОПОЛОГІЧНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Т.В. Вєдєрнікова (Харків, Україна)

 

Уперше поняття концепту виникає у філософських дискусіях реалістів та номіналістів ХIV століття, які точилися навколо проблеми апріорності – апостеріорності загальних понять (універсалій). У сучасному когнітивному розумінні (ментальна одиниця, інформаційна структура, що відображає знання та досвід людини) цей термін був опрацьований американським лінгвістом Р.Джакендоффом у його монографії "Семантичні структури" (1990), де він оперував поняттями концепту об'єкта та його частин, концепту руху, дії, простору, часу, ознаки, що ставило виділені ним концепти у певну відповідність до частин мови.

У вітчизняному мовознавстві увагу до вивчення концептів було притягнуто статтею акад. Д.С.Лихачова "Концептосфера російської мови" [6]. У своїх роздумах Д.С. Лихачов засновується на ідеях С.О.Аскольдова-Алєксєєва, висловлених останнім у статті "Концепт і слово" [1]. На відміну від С.О.Аскольдова-Алєксєєва, який вважає концепт мисленнєвим утворенням, що заміщує нам у процесі мислення "невизначену множину предметів одного й того ж роду", позначувану єдиним словом [6,с.5], Д.С.Лихачов пропонує вважати концепт "алгебраїчним вираженням значення", яким ми оперуємо в усному та писемному мовленні. Поділяючи думки С.О.Аскольдова-Алєксєєва відносно замісної функції концептів, Д.С. Лихачов наполягає на тому, що "концепт існує не для самого слова, а для кожного основного (словникового) значення окремо" [6, с. 5].

Проте концепт не виникає безпосередньо зі значення слова, а породжується внаслідок зіткнення цього значення з особистим та народним досвідом людини: "Потенції концепту тим ширші й багатші, чим ширший й багатший культурний досвід людини". Таким чином, взаємодія значення слова з екстралінгвістичними характеристиками людини (вік, освіта, соціальний статус, професія) зумовлює, на думку Д.С. Лихачова, природу концепту як ментальної одиниці. І тут не можна не згадати вчення визначного українського мовознавця О.О. Потебні про "найближче" і "дальше" значення слова. Близькою до ідей Д.С. Лихачова є позиція О.С. Кубрякової, яка вважає концепт одиницею ментального лексикону (lingua mentalis) людини, що виступає своєрідним посередником між словами та навколишньою дійсністю – культурним середовищем існування людини.

Згідно інших розумінь, зміст концепту фактично вичерпується змістом семантики мовного знака. Це так званий "семантичний підхід" до концепту, який розвивається школою Н.Д. Арутюнової, а також О.Д.Шмельовим, М.Ф.Алефіренком та ін. Близьким до такого підходу видається визначення концепту у плані-проспекті "Мова в культурі народу", підготовленому Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, де концепт трактується в термінах когнітивної структури, яка стоїть за мовним значенням і відбиває певні культурно зумовлені уявлення людини про світ [5, с. 4].

І, нарешті, третє розуміння концепту, яке розвинув акад. Ю.С. Степанов у своїй праці "Константи. Словник російської культури" (1997). У трактуванні Ю.С. Степанова сама культура виступає сукупністю концептів та відношень між ними. Тоді концепт – своєрідна матриця культури у психіці людини. Будучи ядром колективної національної свідомості, "культурні концепти" можуть бути "омовленими", а можуть і не мати вербальних засобів маніфестації. У такому сенсі поняття "концепт" прирівнюється до культурно маркованого змісту поняття: "згусток культури у свідомості людини: те, у вигляді чого культура входить до ментального світу людини …, і те, за посередництвом чого людина – звичайна, пересічна людина – сама входить до культури, а в деяких випадках і впливає на неї" [7, с. 40].

До подібних усвідомлень схиляється В.М. Телія: "Концепт – це те, що ми знаємо про об'єкт у всій його екстенсі ї" [2, с. 8] та Г. Вежбицька, котра розуміє концепт як "об'єкт зі світу "Ідеальне", що має ім'я і відбиває певні культурно зумовлені уявлення людини про світ "Дійсність"[2, с.90]. Таким чином, культурологічне осмислення концепту полягає насамперед в усвідомленні структуруючої функції етномовного мислення, що маркує певний квантзнання як національно специфічний. Концептт як культурно зумовлене ментальне поняття має пряме відношення "до цінностей, ідеалів і установок людей, до того, як вони думають про світ і про своє життя в цьому світі" [2, с. 264].

Як бачимо, у лінгвістичних працях когнітологічної спрямованості термін "концепт" дістає різних осмислень. У цілому, на сучасному етапі розвитку лінгвістики можна виділити два основних підходи щодо тлумачення терміна концепт: 1) концепт як загальне поняття (традиційне розуміння); 2) концепт як комплекс культурно детермінованих уявлень про предмет (новее осмислення терміна в межах анторопологічної наукової парадигми). Термін концепт у новому "культурному" значенні пов'язаний з певними ідеальними ментальними утвореннями, що потребують, з огляду на специфіку своєї онтології, і нетрадиційних методів вивчення.

Лінгвокультурологічне осмислення концепту набирає фронтальності у 90-і роки минулого ХХ століття. Московський лінгвокультуролог В.В. Воробйов впроваджує поняття "лінгвокультуреми" – комплексної міжрівневої мовної одиниці, яка виступає носієм етнічно маркованого знання [4, с. 44]. Термін "логоепістема" на позначення культурного концепту впроваджується у працях Є.М. Верещагіна, В.Г. Костомарова, Н.Д. Бурвікової. Зазначені автори розуміють під логоепістемою "знання, що несе слово як таке – своєю внутрішньою формою, індивідуальною історією, власними зв'язками з культурою" [3].

Як бачимо, лінгвокультурологічне осмислення концепту передбачає "прив'язку" його до мовних форм, про що й свідчать наведені вище дефініції. Таким чином, концепт як термінопоняття може бути осмисленим як у суто когнітивному, так і в лінгвокультурологічному річищі. Будь-які лінгвістичні міркування, на рівні гіпотез або теорій, мають бути належним чином верифіковані.

"Ключові слова культури", у яких знайшли своє найповніше відображення особливості національного характеру і сприйняття світу, вже не раз ставали предметом етнолінгвістичного й культурологічного дослідження. Концепти, що належать до унікальних понять етнічної культури, – не лише невід'ємний атрибут національних літератур, вони й дотепер постійно виникають у повсякденному мовному спілкуванні, будучи концентрованим вираженням духовно-емоційного досвіду певного етносу.

 

Список літератури

 

1. Аскольдов-Алексеев, С.А. Концепт и слово. Русская речь. Новая серия. – Л. : Academia, 1928. – С. 28–44.

2. Вежбицкая, А. Семантические универсалии и описание языков.– М. : Языки русской культуры, 1999. – 780 с.

3. Верещагин, Е.М. В поисках новых путей развития страноведения: концепция речеповеденческих тактик. – М. : Ин-т рус. яз. им. А.С. Пушкина, 1999. – 84 с.

4. Воробьёв, В.В. Лингвокультурология (теория и методы). – М. : Изд-во РУДН, 1997.– 331 с.

5. Єрмоленко, С.С. Мова в культурі народу. Мовознавство. – 1998. – № 4–5. – С. 3–17.

6. Лихачев, Д.С. Концептосфера русского языка. Известия АН СССР. Серия литературы и языка. – М. : Наука, 1993.– Т. 52. – № 1. – С. 3–9.

7. Степанов, Ю.С. Константы. Словарь русской культуры. – М. : Школа "Языки русской культуры", 1997. – 824 с.

8.Телия, В.Н. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. – М.: Наука, 1986. – 143 с.

9. Фрумкина, Р.М. Лингвист как познающая личность.Язык и когнитивная деятельность. – М., 1989. – С. 38–46.

 

---

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ІДІОСТИЛЮ У ЛІНГВІСТИЦІ

Ірина Книш (Житомир, Україна)

Сучасні лінгвістичні студії зосереджують свою увагу на характеристиках індивідуального мовлення. У цьому зв’язку актуальним є вивчення ідіостилю. Так, ідіостиль розглядають як способи створення тексту автором, які відрізняють даного автора від усіх інших. Ідіостиль містить систему стилістичних засобів, які характеризують мовну манеру певного автора [9: 283].

Засоби, які письменник обирає, презентують його індивідуальність та світобачення. Однак мова художнього дискурсу виступає не сукупністю окремих мовних засобів, а єдністю, що характеризує світобачення автора [6: 37].

Ідіостиль проявляється у процесі створення тексту та в естетичній діяльності автора. Тому він виступає інтеграцією тем, засобів, прийомів, жанрів, необхідних для створення тексту. Ідіостиль автора є досить важливим при аналізі особливостей художньої літератури, адже саме стиль художньої літератури дає можливість визначити специфічні риси манери письменника.

Ідіостиль знаходить своє відображення в специфічних ознаках манери автора, особливостях лексики, образних висловлювань, синтаксису речень. Тому для ефективного аналізу та вивчення мови автора до уваги беруться всі вищезазначені особливості, які становлять єдине ціле та відбивають творчу своєрідність автора. Ідіостиль тісно переплітається з творчими здібностями, що передбачають креативну діяльність письменника, його талант, життєвий досвід. Важливо зазначити, що індивідуальний стиль є ключовим елементом стилістичного аналізу. За А. Л. Ситченком, індивідуальний стиль автора є системою засобів, що включає в себе форму та зміст художнього тексту, досвід письменника, традиції та культуру [5: 48].

Іноді поняття ідіостилю та ідіолекту не розмежовуються та вважаються синонімами, однак більшість дослідників схиляється до думки, що подані поняття все ж слід розмежовувати. О. О. Селіванова ідіолектом вважає індивідуальний різновид мови, що реалізується в мовленні у вигляді системи ознак, притаманних мовленню окремого носія, а в писемному мовленні набуває рис ідіостилю [4: 167].

Існують різні підходи до визначення понять «ідіолект», «ідіостиль» та «індивідуальний стиль», які дають можливість аналізувати художні твори як художньо-естетичні феномени, створені окремим автором. Важлива роль у дослідженні поняття ідіостилю відводиться мовним засобам, які дають автору змогу досягти задуму.

В «Короткому тлумачному словнику» поняття «ідіолект» та «ідіостиль» є розмежованими. Ідіолект є мовною практикою окремого носія мови, сукупністю ознак, стилістичних або формальних, які відрізняють одну мову від іншої. Ідіостиль же пояснюється як індивідуальний стиль, де утворюється певна система з допомогою виразних, маркованих засобів мови [2: 67].

За В. В. Жайворонком ідіолект є з’єднувальним елементом людської мови, національної мови та індивідуального мовлення. Дослідник вважає, що про ідіолект можна говорити лише тоді, коли семантико-стилістичні можливості одиниці мови вдало поєднуються між собою, виконуючи при цьому експресивну функцію [3: 28].

Л. О. Ставицька розглядаючи поняття ідіолекту зазначає, що він тісно пов'язаний з такими поняттями як «соціолект», «криптолект», «етнолект». Дослідниця вважає, що при аналізі ідіолекту важливу увагу слід приділяти соціологічним характеристикам мовця, часовому періоду в якому відбувається процес комунікації та ситуації комунікації. Саме поняття «ідіолект» Л. О. Ставицька визначає сукупністю текстів, що породжується мовцем і є реалізацією певної мови індивідом [7: 3].

Колоритності та експресивності в індивідуальному стилі автора набувають засоби модальності, етичних оцінок, емоційного вираження. Важливим уточненням до поняття «ідіостиль» є запропоноване Р. Фаулером поняття когнітивного стилю, що передбачає репрезентацію індивідуальності письменника, спосіб сприйняття світу, втілений автором у тексті [13: 103].

С. Я. Єрмоленко зазначає, що саме зв'язок мови та мислення, а також мовна картина світу, поєднуючи в собі загальні та індивідуальні особливості, слугують підґрунтям системності ідіостилю. В індивідуальній мовній картині світу поєднуються авторські, особистісні характеристики манери письма автора та загальні, типові особливості. Саме комбінування індивідуального з загальним утворює оригінальний стиль, що відбивається у манері письма автора, його вмінні експресивно наповнювати текст [2: 205].

Відповідно до ідейно-художньої позиції автора, його мовна картина світу стає цілісною системою, що включає в себе мовні засоби, які застосовуються письменником. Саме мова являє собою важливий фактор розкриття творчої індивідуальності автора, при цьому слід враховувати певні її властивості, серед яких творчий характер, функціональна спрямованість та її місце у відображенні бачення світу автором.

Саме в художньому тексті відбиваються уявлення автора, його внутрішній світ, особливості вживання лексики. Особливі авторські прийоми, комбінування різноманіття мовних засобів і лежать в основі ідіостилю [8: 178].

Так, ідіостиль Ч. Діккенса характеризується лексико-синтаксичними поворотами з усіченням наступної предикативної одиниці: “There stood Dick, gazing now at the green gown, now at the brown head-dress, now at the face…” [12: 143]. Окрім того, серед своєрідних особливостей стилю Ч. Діккенса виділяють наявність в його творах такого стилістичного прийому як хіазм: ““May I take so bald”, he said with a smile that was like a frown, and with a frown that was like a smile” [11: 167].

Таким чином, говорячи про вибір тих чи інших мовних засобів, ідіостиль автора проявляється у співвіднесеності його креативності та стереотипів. В основі цього питання лежать закони діалектики, а саме закон єдності та боротьби протилежностей [1: 73].

Про досягнення автором певного рівня креативності можна говорити лише за умови дотримання усталених норм, актуалізації старої форми, втілення ряду змін у системі стереотипних засобів та встановлення видозмінених внутрішніх взаємовідносин між елементами [10: 103].

Отже, ідіостиль автора являє собою складну систему, яка є відображенням реальності через призму світобачення автора, де ідіолект виступає сукупністю текстів, створених у певній хронологічній послідовності. Ідіостиль не виникає сам по собі, його виникнення завжди супроводжується певними передумовами. Перспективним є дослідження ідіостилю художніх творів із врахуванням комунікативно-прагматичної орієнтації.

 

Список літератури

1. Данилевская Н. В. К вопросу о стереотипных единицах речемыслительного процесса [Електронний ресурс] / Н. В. Данилевская // Текст: стереотип и творчество / Межвузовский сб. научных трудов. Пермский государственный университет. – 1998. – С. 67–73. – Режим доступу: http://www.psu.ru/pub/text/text_word.zip.

2. Єрмоленко С. Я. Українська мова: короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.

3. Жайворонок В. В. Національна мова та ідіолект / В. В. Жайворонок // Мовознавство. – 1998. – №6. – С.27–34.

4. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – К.: Довкілля, 2006. – 672 с.

5. Ситченко А. Л. Визначення індивідуального стилю письменника на основі структурування поняття / А. Л. Ситченко // Дивослово. – 2002. – №5. – С. 48–50.

6. Сологуб Н. М. Поняття «індивідуальний стиль письменника в контексті сучасної лінгвістики» / Н. М. Сологуб // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 117-118 «Слов’янська філологія»: зб. наукових праць. – Чернівці: «Рута», 2001. – С. 34–38.

7. Ставицька Л. О. Про термін ідіолект / Л. О. Ставицька // Українська мова. – 2009. – №4. – С.3–17.

8. Теребус Р. До проблеми ідіостилю: термінологічний аспект / Р. Теребус // Науковий журнал. – 2016. – №1. – С.174–182.

9. Фёдоров А. В. Очерки общей и сопоставительной стилистики / А. В. Фёдоров. – М.: Высшая школа, 1971. – С. 283.

10. Чаркич М. Креативность и стереотип в стихотворных дискурсах [Електронний ресурс] / М. Чаркич // Текст: стереотип и творчество: Межвузовский сб. научных трудов. Пермский государственный университет. – 1998. – С. 101–104. – Режим доступу: http://www.psu.ru/pub/text/text_word.zip

11. Dickens Ch. Great expectations / Ch. Dickens. – London: Chapman and Hall. – 1861. – 356 p.

12. Dickens Ch. The Old Curiosity Shop / Ch. Dickens. – London: Chapman and Hall. – 1923. – 224 p.

13. Fowler R. Linguistics and the Novel / R. Fowler. – London: Methuen, 1977. – 145 p.

---

THE FEATURES OF SOUND SYMBOLISM IN AUSTRALIAN POETRY

Кozii Оlhа (Kropyvnytskyi, Ukraine)

 

The ways of creating images in the literature are in the fields of study of two sciences – literary studies and linguistics. The compactness of the poetic text causes the selection of words with multi–faceted semantics, the more meaningful the word lives, the substantially richer and vividly brighter the text and the stronger the emotional resonance. The sound in the poetic text is not separated from semantic expressiveness [4, p. 5].

The following article deals with the problem of audio devices in the process of water description in poetry.

Water is a universal symbol of almost all world traditions. At the same time, it has a variety of functions. Some of its features predetermined its personification, turned it into a symbol of eternal movement, purification and at the same time destruction. It is considered as the general basis, the completeness of opportunities, the synthesis and determinism of all elements.

Speaking of the sounds of the English language, we note that L. Bloomfield relates certain initial values to the initial consonants [4]: /fl/ – moving light (flash, glow, flame, flicker) , motion in the air (fly, flap), /sl/ – something wet or slippery (slime, slush, slop, slobber, slip, slide); /skr/ – creaky, sharp blow (scratch, scream [4, p. 134].

If the theme and the basic mood of a work are known, this applies primarily to works of poetics, then to some extent one can foresee the appearance of one or another phoneme: energetic and hard prefer in aggressive poetry, while the works of idyllic are filled with soft and tender phoneme. It is also believed that / l / is the most delicate and nicest of all sonorous, and / r /, on the contrary, the sharpest and the most noble [4].

Therefore, the combination of vowels and consonants, as well as associations that arise in human imagination, underlie in sphere of the creation of sound effects in artistic speech.

The main task of this study is to trace the mood change in the in the poetry of the Australian poet J.Beveridge “Mulla, Mulla Beach” [1]. The poem begins with the description of the coast. Nothing seems to violate the usual condition of life: fishermen are busy with their own affairs (we can “hear” them via the use of the alliteration of the sonorous /η/, sibilants /∫/ and /t∫/. Then we hear a quiet rustle of sand due to the use of sounds /Ө/, /∫/ /dz/.

The sound /∫/, combination /sk/, /ks/ convey the knock of fish bones against the rock emphasize the transitory life on the contrary to the eternity of the sea: “Now, at almost dark, a dead confetti / of fish–scales sticks to the rocks” [1]. The noise in the shell, as an echo of the past, is transmitted by the assonance of /ə/ and the alliteration of the sonorous /w/:

There’s no word but the sea’s and tide–winded shells

pacing quietly as shore–runners:

though sometimes, there is a line, a murmur

winding and unwinding in the shells [1].

The combination of whistling /s/, deaf explosives /k/ and /t/ projects the image of the crunch of the crabs’ crawling on the sandy shore. They become personified continuation of the sea:

I feel a sharpness under the surface like tin–tacks,

having come down to their soft mud among smells

where most would retch. They sift broken bits,

tuck into their mud; the bay has the sound

that could suck a crab–claw clean: a low–tide restaurant [1].

The usage of the sonorous /l/ and /n/ creates the image of the wind over the sea and the waves that run to the shore:

Like the guileless yachts, or tunes

of light sociable chopsticks: their lilting suck and clink –

but it stops when you move, when the wind changes,

or when you ask what is their beginning or end? [1]

In the poetry of “The Fisherman's Son” [2] the mariner's landscape serves as a background for the spiritual drama of the main character. The tonicity of the verse without rhyme is produced by the usage of dissonant alliteration of the explosives /p/, /t/, /b/, /k/. This alliteration underlines the difficult process of the character formation of the boy difficult life circumstances:

Perhaps it was when he saw the curved thin rod

of the moon angle into his father’s face and hook

his mouth into an ugly grin; or perhaps when

the sun rerouted his eyes to the necks of wading

birds along the shore as the first pink tones

of dusk uncurled along the fern [2].

The poem is filled with marinastic landscape details. The alliteration of /s/, /η/, /z/ creates restless mood in poetry:

Among stars and fish, those notes from the waste

hours he gutted, from the river’s sweep of years,

who could know how many knives he heard

audition for his nerves, or what beat his heart

took, or how many rounds of an ingoing lake

before the wind rushed into the uncaulked

cracks and left him face–down, deep–drummed,

gear–slipped, deaf to his inner repertoire, blind

now to the river’s weather–beaten stare [2].

Thus, in the studied pieces poetry, the landscape acquires visual and emotional expressiveness via the usage of the sounds in poetic text. It depends on the semantic picture in which it is revealed, saturated with its contrasts and providing a certain sound formula. Due to semantically loaded sound combinations and their ability to interact the poet can more clearly give the reader the opportunity to listen and hear own verse, as well as see and feel it.

 

References

1. Beveridge J. Mud Crabs, Low Tide // The Domesticity of Giraffes / J. Beveridge. – Publisher: Wentworth Falls, Black Lightning Press, 1987.

2. Beveridge J. Landbridge: Contemporary Australian Poetry / J. Beveridge. – Publisher: Fremantles Arts Center Press, 1999.

3. Bloomfield L. Linguistic aspects of science / L. Bloomfield. – Chicago, 1947.

4. Goncharov B. Sound organization of verse and problems of rhymes / B. Goncharov. – Moscow: Publishing House "Nauka", 1973. – 235 p.

5. Shandruk S. Experimental Research Methods in Cognitive Linguistics / S. Shandruk. – Kirovograd: EPC of V. Vynnychenko KSPU, 2014. – 190 p.

 

Volodymyr Vynnychenko Central Ukrainian State Pedagogical University (Kropyvnytskyi, Ukraine)

Mugla Sitki Kocman University (Mugla, Turkey)

The University of Ss. Cyril and Methodius (Trnava, Slovakia)

Central Ukrainian National Technical University (Kropyvnytskyi, Ukraine)

Kirovograd Flight Academy National Aviation University

(Kropyvnytskyi, Ukraine)