Інструменти доступності

  • вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18

Кирило Поліщук

Народився 21 березня 1991 року у місті Феодосія (АР Крим). Мешкає у місті Кропивницький. Організатор та координатор мистецьких заходів, телепередачі «Квартирник», електронного журналу «шTOPOR»; укладач кількох електронних та паперових антологій поезії, координатор проекту «Міст» (електронні антології).

Лауреат конкурсів: «CYCLOP» (Київ, 2014); «PoeTry» (Київ, 2014); «Шоста поетична зима» (Київ, 2015); імені Валерія Гончаренка (Кіровоград, 2015); «Урба-перехрестя» (Київ, 2015 та 2016); лауреат «Корнійчуківської премії» (Одеса, 2015); «Смолоскип» (Київ, 2016), «Витоки» (Острог, 2016), дипломант конкурсу «Гранослов» (Київ, 2016).

Автор поетичної збірки «Поза каменем» (2015).

НЕЗНАННЯ

у спраглих потрісканих губах землі

чути плюскіт дощових крапель

рев річок і гудіння океану

на новому заточеному ножі

вимальовуються сліди

майбутньої іржі

у вагітних бруньках затаїлося

жовте вогке листя

про яке дерево не здогадується

у середині кожного із нас

серце не б’ється і ніколи не билося

але ми як і дерево про це просто

не здогадуємось

СМИЧОК

у місті де кожен третій тримав під подушкою скрипку

сни були сліпі але сповнені музикою

у місті де кожен третій перебирав піцикато струни

електричні дроти гойдалися тихим басом

у місті де кожен третій грав на скрипці потай ночами

нічні птахи навчилися глушити її несміливі стогони

у місті де кожен третій закручував стежку між

тисячолітніх секвой і грав там на повні груди

кожне третє дерево росло у формі скрипки

легені нагадували

дві складені поруч деки

шия – гриф

вуха – кілки

у місті де кожен третій мав скрипку

ніколи не було чути музики –

виправдовувалися відсутністю

смичка

ZERO

еритроцити трамваїв

пливуть металевими

артеріями міста

залізобетонні дерева

із гніздами повними

жовтих пташат

озеро закуте в бетон

оточене металопластиком

гріє в собі гумових каченят

озера майже не чути

серед гулу машин

серед балачок і розмов

озера майже не видно

у мареві й мряці

тумані й імлі

посеред цього дійства є я

скалічений словом

зцілений словом

маю руки але не маю очей

маю мозок але не маю серця

маю цемент але не маю води

шукаю озеро

знаходжу зеро

СУБМАРИНА

човен глухо б’ється об ребра причалу

пам’ять не тримає вібрацію і форму хвиль

хвилі йдуть в забуття омиваючи тіло човна

п’яний художник продає всі свої фарби

два полотна із лісом портрет і натюрморт

роздає гроші бідним і маловідомим митцям

сідає у човен і піднімає ватерлінію

поет роздає свої нові збірники за так

відмовляється випити у найближчій кнайпі

іде не відводячи погляду від блиску води

сідає в човен підтоплений водою

музикант полишає велику сцену

полишає гурт виходить на вулицю

грає перехожим розбиває об стовп гітару

сідає в човен який провалюється під воду

хвилі глухо б’ються об ребра причалу

все ще гойдаючи фантомний човен

який давно став субмариною

НЕДО

сон недобачений – гостра нестача часу

проза закинута – знову та сама причина

слово застрягло у горлі – нескінчена фраза

думка блукає й сміється неначе причинна

меч не нагострений – просто не стало сили

в бій не підеш і не вчиниш собі харакірі

крига не скресла – ледачі течії хвилі

все недокінчене. навіть мороз по шкірі.

місця нічому немає – між днями тісно

щоб розрулити не маю таких повноважень

життя недожите – не вистачає кисню

вірш недописаний – не вистачає вражень

МОРЕ

між нами городять гори

між нами горять городи

жоржинами. і виходить

з цікавості з берегу море

дивитися в очі наші

творити чайками плач

розкрили ці скелі пащі

і хвиля неначе плащ

а нам яке діло до того?

між нами товща землі

і море звалилось мов тога

на плечі мої малі

і тиша між нами порожня

і осінь – memento mori

так холодно але можна

в пальто зігрітися в морі

ЗНИКАННЯ

хотів лягти на землю

і врости в неї

земля була вогкою

вагітною

готовою розродитися

але знайшлися

інші справи

а із землі – памолодь

хотів лягти на траву

і зростися з нею

трава була росяниста

прохолодна

готова пригорнутися

але знайшлися

інші справи

трава стала стернею

хотів лягти на стерню

аби сколоти собі покутою

спину

стерня була гострою

безжальною

готовою пройти наскрізь

але стерня не сколола –

мене підхопила отава

не обросла довкола мене

не проросла з мене

не сховала у своїй утробі

а піднесла над собою

все вище і вище

показуючи сонцю

мов свою дитину

все вище і вище

мене підніматиме

в небо

і я не зникну

допоки вона не згине –

а значить ніколи

КАМО

спи

до просвітління чотири

хвилини

а будильник

задзвонить за

три

ці столітні ялини

знають правила

гри

і ти можеш знати

знайти

чи піти без одежі

головне щоб тебе

хтось хотів

запитати:

«камо друже грядеши?»

ПАРК

сходить жовток і в це око дивитися боляче

погляд тоне в калюжі зі снігу й бензину

стежить із гілки безглузде життя вороняче

тихо й повільно у грудях стискає пружину

клацає стрілка секундна нудотно і глухо

і резонує із серця уривчастим ритмом

втома втікає у тіло наївшись вже духом

тут осідає – бо досить блукать пілігримом

рухатись тілу так важко та все-таки треба

лави зимові минати що сплять безробітні

змії доріжок гравій нудисти дерева

мрії яких не опинитись в дровітні

тихо і пахне усе тут мов цвинтарний спокій

та не трагічно – крізь літо влітає дитячий

сміх і лунають симфонії кроків а поки

тільки розбурхане вітром гілля тремтяче

тихо і чути приглушений плач пташати

впало з гнізда й серед коренів кліпає тупо

і ні душі. і ти думаєш краще б злиняти

поки жовток не вернувся в свою шкаралупу

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись