Наталя Нічишина

Переможець поетичного конкурсу «ART Hunters» та «Битви поетів» у 2015 році, мовних та літературних конкурсів, олімпіад. Перший вірш написала у віці 9 років під враженням від екскурсії на Шевченкову гору в Каневі. Грає на гітарі, цікавиться культурою Скандинавських країн. Життєве кредо – слова І. Світличного: «Як не я, тоді хто, не тепер, то коли?»

Автор поетичної книги «Порятунок» (2016).

***

Місто тікає з-під ніг,

Котиться

Під колеса машин.

Небо кружляє, як сніг,

Проситься:

Подивись, не спіши.

Містозазираєувічі,

Мружиться,

Сонцетане на брук.

Сотеньоблич

Кужілі,

Сотні чужих рук.

Містозникає, як тінь,

Тулиться

До обважнілихзіниць.

Спи спокійно:

Цівулиці

Не викриютьтаємниць.

***

Пиши вірші

Вночі,

Коли думки крадуть твій сон.

Пиши вірші -

Мовчи

Гучніше, аніж слів мільйон.

Римуй слова -

Співай

Своєї пісні й чуй чужу.

Тікай в книжки -

Стирай

Із сірих будніх днів іржу.

Лови момент -

Спіши

Закарбувати кожну мить.

Стань зимною -

Гріши:

Тобі душа не заболить.

Створи себе -

Твори,

Як музику, свою печаль,

Шукай нове -

Гори!

Виховуй дух міцний, як сталь.

Смілива будь -

Прийми

З рук долі терпкийтрунок.

Кидайся в вир

Грудьми!

Поезія – твій порятунок.

Люби людей -

Залиш

У сотнях душ відбиток свій.

Живи як хочеш, врешті,

Лиш

Не зрадь своїх високих мрій.

***

Спалахнув ліхтарем вечір

Теплий морок, м’який туман

Тонкі вилиці, гострі плечі

Білі руки – рівня снігам

Спалахнув ліхтарем вечір

Темні очі – гіркий цинамон

Дощ солоний планує втечу

Із зіничного й хмарного лон

Спалахнув ліхтарем вечір

Сіре місиво, плесо калюж

Кит небесний ікру мече

На щоках бліді пуп’янки руж

Чорні тіні, минуле за рогом

Слабнуть руки і нікуди йти

Стіни-привиди. Бита дорога

Білий попіл – колишні листи

Люди – колби, байдужі мари

терпкий присмак п‘янкого хмелю

Знищте, вилийте чорні барви

А то цілу планету заллють!

Сум отрутою в серце мітить

Сонця схід – рятувальний пас

Врешті спокій, вогні досвітні

Ліхтар тужно зітхнув... і погас.

***

Досить трагедій!

Сум на чолі

Прошурхотів у безвість.

Я відпускаю тебе. Іди.

Твій час настав, веселість!

Журні думки

Важким тягарем

Більше не ляжуть на плечі.

Я присягну,

Як під вівтарем,

Радості вірність лелечу.

Я стану Сонцем!

Хай біля мене

Душею зігріється кожен.

Розум як лід,

А серце вогненне.

Допоможи мені, Боже!

***

Так багато перехожих –

Обмаль рідних душ.

Я шукаю очі, схожі

На букет бриндуш.

Таких синіх і крилатих,

Із ясним чолом,

Щоб п’янили ароматом,

Не струнким стеблом.

Їх плекати б, як троянду

Принц Екзюпері

І ніколи не пізнати

Іншої зорі.

Зазираю квітам в очі –

Бачу пустоту.

Рідну упізнати хочу –

Та щораз не ту.

А життя таке примхливе:

Мало щастя знать,

Так його ж іще утримать

І не поламать.

Не зробитися рабою,

Рабом не зробить.

Щоб не битвою палкою

Стала кожна мить.

А якщо вогняні хмари

Стріли розіллють,

В грудях стишаться удари,

Згіркне те «люблю»?

Тільки б не скувати клітку,

Не спалить степи,

бо сполохається квітка –

випустить шипи.

Нитка між серцями може

Стати як ланцюг…

Невже знову перехожий,

А не серцю друг?

***

Вітер дубові розчісує волосся,

Мокрі віти до небес здійма.

Дуб підготував вбрання на осінь,

А його зненацька викрала зима.

Пружний стан, гілки його м’язисті

Гнуть морози, як суху траву.

Велетень слухняно скида листя

І вдягає шапку снігову.

Бо закон природи всюди діє,

Бо життя примхливе до усіх:

Хочеш бути – пристосовуй мрії

До жорстоких і реальних віх.

***

Ви бачили небо сьогодні?

Застигло на мить у недії –

І в чорній холодній безодні

Схрестили мечі дві стихії.

Перун у своїй колісниці

На Землю метнув грізний погляд.

Блакитні небесні зіниці

Зненацька налилися кров’ю.

Всі лінії – струни напнуті,

Дерева гострі, як леза.

За вітром Земля похитнулась,

Повітрям густим нетвереза.

І цій метушні усесвітній,

Де й Богу не знано, що буде,

Скорилися простір і вічність,

Лише не схилилися люди.

Війні між Землею і Небом

Без сумніву кинули виклик.

Накинули лати на себе –

Й мечі несподівано зникли,

І тиша тривожна запала.

Не знали маленькі створіння,

Що доля планети хиталась

В ту мить на тонкій волосині.

Не відали: штиль між штормами –

То мир вже чи знаки недобрі?

Гроза чи війна між богами

Чи просто багряний обрій?

***

Обминаю і в думці слово «коханий».

Хай бринить у душі кришталево,

Наче перша тендітна квітка весняна,

Як жагуча спекота серпнева.

Це і легко і важко – поволі звикати

До схожостей наших столиких.

Мені б тільки себе у тобі упізнати,

Мені б тільки до тебе не звикнуть.

Щоб не стали солодкі цілунки гіркими,

А обійми – холодні лещата.

Хочу мовчки торкатись твоєї руки

І в ній серце своє відчувати.

А слова, зайвий наросток в тілі любові,

Тим, хто байдужий залишмо.

Найніжніше звучить не прикрашене слово,

А лунка красномовна тиша.

***

Що буде, коли час зірве всі маски,

Очистить наші душі від лушпиння

Великих перемог, дрібних поразок,

змете старих взаємин павутиння,

Коли постанемо одне ми перед одним

Такими, як задумав нас пан Бог,

І буде кожен наче на долоні

Без страхів перед іншим, осторог?

Що далі: по життю рука за руку

Чи журне «прощавай» неначе постріл?

Зривать на самоті плоди розлуки

Чи карбувати в серці твою постать?

Я – кат твій чи омріяне спасіння?

Ти – мій чи перехожий у кав’ярні?

Пливуть над нами небеса осінні,

Лунають з них мелодії весняні.

І віриться у квітень і відлигу,

В богиню долі і солодке слово.

І наші душі – як закриті книги,

які кортить відкрити знову й знову.

***

На півночі є країна –

Небо з прозорого ситцю.

Морям на китових спинах

Оранжеве сонце сниться.

Морози тримають в покорі

Всі порухи, барви і звуки,

І крихітні змерзлі зорі

Спускаються грітися в руки.

Засніжені гори мов ватні,

Одягнені в місячний обруч.

Тут казка в убранні ошатнім

Крокує з реальністю поруч.

І здасться, бува, у заграві,

в мовчазнім ліснім ореолі,

що обриси гір величаві–

не гори, а велетні-тролі.

Умить оживуть всі легенди,

Межа між світами зітреться,

І місяць, надкушений крендель,

Потоне в небеснім озерці.

У світлі північного сяйва

На кручені плечі фіордів

Зійде глава вікінгів Саймон,

Що щез колись в морі надовго.

Він був найхоробріший воїн,

Вбирався в кольчугу і маску,

Суворий верховний бог Одін

Йому дарував свою ласку.

Всі землі, округи й народи

Складали до ніг йому зброю.

Цар вікінгів впевнено зводив

Людей своїх на поле бою.

І їм не заходило сонце,

І множились їхні багатства.

Безжальні до незнайомців,

Вірні присязі на братство.

Століття як слід ідуть справи

В державі, що Саймон очолив.

Та Саймону хочеться слави,

І тісно вже вікінгу в горах.

Йому ж всі вершини підвладні,

Йому всі моря по коліна!

Поснули фіорди огрядні –

Норвегію Саймон покинув.

А вранці сум’яття в країні:

Пропав головний воєвода.

А Саймон пливе морем синім,

Він скоро підкорить народи

Південні і повернеться

Героєм на батьківщину.

Й не знає, що в гори прорветься

Вороже повстання із тилу.

І мужньо стоятимуть люди,

І битва палка розгориться.

Та доля примхливою буде:

Без Саймона впала столиця.

І сонце не вікінгам світить,

Тут вітер, як звір, завиває,

А Саймон блукає по світу

І болю за край свій не знає.

Розгнівавсь на вікінга Одін

І кару призначив страшенну:

За те, що покинув народ свій,

Блукай між світами даремно!

Сто зим з того часу минуло,

Сто сонць закотилось за обрій,

А човен шукає притулок,

І мечеться вікінг хоробрий.

Країна ж так само прекрасна.

Її заселили нащадки

Людей, що в кольчугах і масках

Завжди уперед, а не задки.

Тут вірять у тролів і досі

І славлять верховного бога,

Так само тріщить на морозі

І губиться в горах дорога.

І тільки у ніч особливу,

Як зірка різдвяна засяє,

Їм чується голос тужливий,

Що військо до бою скликає.

Давно втратив лункість колишню,

Рябиться, мов риб’яча луска,

Луна морем котиться в тиші

І б’ється, як човен, на друзки.

А образ в тумані зникає.

Здивовано зиркають гори:

То вітер шумить чи цар Саймон

Із вічності з ними говорить?

Казки засинають на ранок.

Лиш місячна стежка сріблиться.

Країна зустріне світанок,

І втоне в морях таємниця.