ЗАМАЛЬОВКИ Максима Брички

ДЯКУЮ ТОБІ, ОСЕНЕ!..

Осінні дні розтікалися медами. Їм офірували всю людську любов, слабосилі видива й тривкі спогади, вбираючи сонце й па́хілля жовтневого полудня. Яке сонце променилося в ті теплі дні терену й винограду! Се була пора, коли зливи настоювалися, вагітніли, а натомість дощило сонцем - воно було сливе всюди: самітні алеї сочилися сонцями, масні тіла дерев стікали від сонць, а сонячні дощі квапилися пролитися, спливти, заки не знегодило. Кождий із нас любив сю пору – ми ставали людьми.

Прощалися бджоли. Роїлися оси.

Простую. Я завше простую, утім нині зі школи. Черевички шурхотять повз парк, підкидають червлене листя, загортають пожовклі кленові аркуші – осінь ще напише на них свою таїну, доки її багряні рукописи цілком не зотліли.

Недолежане яблуко-золоташко тріщить на моїх зубах, мовби маленький громик-блискавка й чудовно так мені, дивочно. Я чую, як у моєму четвертокласницькому синьому наплічнику перекочуються, торохтять, трюхикають спілі горіхи. Їй-Богу проломлять ниньки шкаралупи, вискочать з ранця та заведуть гуртом: «Я від баби втік, я від діда втік, то й від тебе втечу!» Йой, а на замурзаних пальцях ще досі видко, що зривав прямісінько з горішини! Утім руки пахнуть красиво, терпко. І со́нця… Багато со́нця…

Бачили? Бачили, кажу?! Он вивірка скаче! Наздожену! Наздожену!

Я шелещу парком за рудохвостою, ноги відбивають лункі виляски сонячних калюж, надкушене яблуко летить на хідник, проте мені байдужно! Я її наздожену!.. Куди?! Куди, питаю, білочко, стрибаєш?! Агов!.. Одначе вона мене не слухає певно. Спесива. Я просто хотів поділитися з тобою горішками. Я покладу їх під деревом, гаразд? Ну, забереш. Я піду, а ти бери. Якби знав, то й яблуко не їв - тобі віддав би.

Це ж через тебе тепер руки пахучі. Це ж задарма. Це з любови.

Заходжу до бібліотеки. Насправді я сюди і йшов, просто спершу вам не сказав, але не гнівайтеся. Як мені тутечки добре!.. Я просто люблю це місце. Ці присмеркові вікна з трішечки тьмяним відблиском, загадкові лабіринти поличок, веселі погляди вʹязаних іграшок… А стеля! Височезна, аж до неба! Торкнути її зугарний лишень якийсь Гуллівер! Раптом колись його стріну, то неодмінно попрошу.

Та найголовніше тут – запах… Пахощі книжок. Я їх просто гортатиму, я вдихатиму цей пʹянкий аромат, трунок слів, лишень нади́хатися їх, набутися з ними. Цей запах вабить мене й наповнює, бо се незвичайне, те, що наливає мене світлом. Стояти тут, ніби у храмі, зі світичами, з книжками, ховати в них духовитий цвіт жоржин і айстр… Усі вони пахнуть так незвично, одначе всі творять спільний світ – світ мого духу, моєї соборности.

Пахне книгами… Пахне словами...

На третій полиці беру «Маленького принца» Екзюпері з білою обкладинкою (я вже дотягуюся до полички сам! не треба й навшпиньки ставати) й вертаю домів. Руки пахнуть довготелесими димами кленових багать, терпкими горіхами, пахучими книгами. Навіть мій оранжевий в'язаний светр всотав ці жовтаві пахощі. Осінь поцілувала мої пальці, а я й не помітив одразу. Лишень невидимий легіт квапливо торкнув – лишив усередині осінь.

Іду собі. Гортаю книжку. Десь ламається під ногами листя, духмяніють соняхи Ван Гога, переливаються грайливі діточі голоси, нечутно лопотить сонячний дощ, хитаються маятниками скрипучі гойдалки і… голос Маленького Принца, ніби з синьої безмежности тихесенько-тихо мовив мені: «Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам'ятає."

Зрештою, восени ми всі мінилися, ставали справжніми. Хтось закликав янголів, дехто плекав сонця, ба й не знаючи того, потай гамували приваби й одночасно ставали свічадами своїх ваб – ми просто всотували пахощі, любили, були вдячними.

Дякую тобі, осене!..

Дякую, Маленький Принце!..

І на небі садки є

Крізь павутинне мереживо бабиного літа світ наскрізь збагровів, залився смерками, засутенів, завереснів багрянцями. Сонце стояло нета́єне, скинуло сорочину й не стидало свого білого тіла, віруючи в останнє літепло, яке воно гойно віддавало. Пелехаті дірчаті хмари струшували з себе рунисте листя і замість студених дощів, таких задавнених, таких днедавніх, спадав на землю лист – усякий лист. Тіль-тіль благословлялося на світ, а в хаті пахло всяко: дубово, вишнево, пашіло горіховим духом, солодкавим нуртом яблунь, гіркою тополею. Ранками листя так пахло, що й крізь шибки просочувалися його кріпкі пахощі, настояні терпкістю, теплістю. Воно сіялося неквапом, спадало повагом і облітало з вишини без краю.

- Діду, а як то з неба листя падає, га? – випитував я у дідуня.

- Бач, - хрипко й неквапливо баяв дід, куйовдячи мою невгавущу чубайку кленовими пальцями, - У Бога все мога.

- Так а звідки ж те листячко падає? - дивував малий я.-Хіба на небі ростуть дерева?

- Ге, а ти думав, - теплий усміх перебіг по засмаглому, майже древньому обличчю. – І на небі садки є. І дерева є. Отож і листя опадає з них та на земельку сиплеться.

Дід, сивий, як білий світ, почовгав до світелки, кутаючи в листя старечі руці, скрипучі нозі й виніс тарелю ще теплої вертути.

- Бери, - тепло припрошував дід. – Бери, цего добре.

Руки, напахчені ріллею і хлібом (дідові руки завжди так пахли), простягали мені солодкаві ласощі.

- Бери. Бери, а то як маленький, - не вгавав тямущий дід.

Я розламав на два кусні духовиту випічку і з неї розкотилася, закуріла солодка пара….

Отак-о ми й сиділи з дідом на старій куцій лаві. Він давно перепиляв її на невеликий ослін – мало хто навідував старого, а рідня чи зійдеться ще колись гуртом? Чи вже навіки розійшлись?... Для діда й бабиного літа не було, бо й баби вже не стало – то було дідове літо.

Вилися лози виноградів.

Червоніли шипшини.

Танцювали дідові петрушки з пастернаками.

На обличчі, поораному лихоліттями і працею-кривавицею, стрибали сонячні зайці, мостячись на кудлатих бровах, перебігаючи, перестрибуючи.

- Видиш, онучку, і на небі садки є. І дерева є.

З неба спадало рунисте листя.

МЕНІ ДЕСЯТЬ

Осінь пізнавали по небу - небовиди вересніли, всотували дим тліючого листя обіч шкіл і будинків, набували кольору злата, барви світла. Ми викидали календарі, палили газети з прогнозами погоди, бо небо - ось, що важило. Зело жовтіло ще в серпні, тому пізнати осінь допомагало лишень небо. Перегодом, аби не мерзло, тільки вдарять перші приморозки, баби збиратимуть його у квітчасті хустки, пожовкле й потріскане, загортатимуть у клуночки, в'язатимуть до сволоків, аби навесні не згубилося, не минулося. Та до того далеко. До того ще пів осені, ніби пів вічности, бо я малий і мені десять.

Сьогодні небо карамельне, отак-о торкни, а воно солодке-солодке і трішки липнуть пальці, як від справжнісіньких солодощів. Я, усівшись на задньому сидінні, мов цар гори, роздивляюся пожовклі краєвиди, безкрай спаленої стерні, вогнисті спалахи поодиноких перетик, стрибуче кружальце високого сонечка, полохливе кукурудзяне листя... і світ летить переді мною, мовби в прискореному режимі, як у безтурботних мультиках, як у безтурботних діточих жартах.

Мигцем. Кадрами. Сальвами.

Автівка котиться путівцями, позаду курявіє шлях, мовби піщана пустеля у східній казці, утім мене це не страшить - зі мною тато й мама: лельо кермує, неня тримає верейку ласощів. Боже мій, як багато сонця! Цілих три сонця! Одне - на небі, два - в серці.

Запах гарячої піци просочується, як давній всюдисущий дух, а я раюю, млію і мрію, бо я малий і мені десять.

Диви-диви, фазанчик!.. Диви-диви! Ма, він біжить! Уже заховався! Оно десь у терен забіг... Тату, глянь, це ж уже ставок?! Ставок! Синій! Довгий!

Автівка потроху гальмує, скочується до берега. Кршшш... Га-а-аррк... Днище машини шкрябає скрипучий лікоть закостенілого бур'яну, кістлява трава, котра росте тут від самого початку світу. Та де там! Усесвіту!

Гуп. Гуп. Гуп. Усі вийшли з автівки й заходилися витягати з багажника розкладний столик, стільці, паперові горнята, невеличкий ґриль і надувний човен.

Ху-у-х! Ху-у-х! Ху-у-х! З розпластаного шматка безформної гумової шкіри, тяжко-важко бубнявіє човен, набуває ознак, надувається й хекає, мов ковальський міх, ніби хлопці після втомливого шкільного футболу.

Плюсь! Магічні ставкові кола розходяться від човенця, снують заворожене коло води й неба, ламкі вигини літепла. Я обережно лізу до човна (не доведи Господи, булькнути на самісінькому березі), а відтак біля мене моститься тато й великі весла, мов руки велетня, зачерпують глибінь води, відштовхують нас від срібного берега.

- Бери, - каже тато. - Спробуй, - і подає мені два весла, два чорних весла.

Малі долоні хапаються за держална й помалу-малу гребуть. Шу-у-ух... Зашуміла тихо вода, зашелестіла. Хлюпнув теплий безмір... Я не відпускаю весел і бачу татову посмішку - бачиш, усе виходить. Обабіч нас проростають дерева, заливчасто тьохкають горлиці, хиляться береги, повняться води, повноголосо шумлять верби й чути, як межи очеретів оранжево шепочуться мавки.

Я весело ментиляю долонькою матусі, махаю їй, мовляв, бачиш, як далеко зміг запливти! Неня привітно сміється й махає нам у відповідь, закликає до вербного берега.

Добрий сміх. Добрий усміх.

- Звертай, - каже тато. - Чуєш, звертай!

Йо-о-ой!.. Трясця, я заплутався веслом у безконечній плутанині водоростей і гілля. Так завше! Тато обережно переймає весла й леда я вліз у ту шалину, як наше човенце знов випливає зі ставкової хащини. Слава Богу! Нас не схопили акули, човен не пробився і нас не з'їли амазонські піраньї.

Знов я веслую. Хлюп... Хлюп... Хлюп... Уявляю себе справжнісіньким веслярем. Корабельником! Скільки води! Скільки неба! І сонця тепер чотири: одне - у небі, друге - в воді, два - в серці. Мавок уже не чутно. Певно, ми своїм гомоном і жебонінням сполохали їх. Тільки он ген далеко лебедіють лебедоньки.

Білі лебеді. Кришталеві лебідки.

Ми добуваємося берега. Матуся чекає нас біля столу й запашна ниточка смакоти духмяніє прямісінько до нас.

Обійми. Посмішки. Солодко.

Я відкушую кусень піци й мені страшенно смакує. Як смачно, матусю! Як тепло!..

Хлюпотить ставкова вода. Скочується помаранчевий день. Вересніє осінь. Багряно потріскує ватра. Ми сидимо, ласуємо, сміємося калиново. Навкіл мене височіють сонця.

А небо! Гляньте, яке карамельне небо!

Такий небовид буває лишень у жовтні й лише в дитинстві, бо ж я малий і мені десять.

ПОВЕРТАЙСЯ З ДОЩЕМ

Щоосени ми мінилися: з приходом падолистів, студених розсвітів і крижаних сонць відчуваєш, ніби ти вже інакший, не той. Мовби все як завше, утім ти не торішній чи пак прадавній, яко ці одвічні граби й дуби, до котрих звик змалечку, а цілковито новий. Однаково торохтять грубі дощі, натужними синіми плачами прощаються журави, соловіє мережане клечання, байраками, перетиками гудуть темними сопілками лісовики, тужавіє бездітна рілля, одначе ти інакший. Не такий, як був загодя.

Тепер я семикласник (принаймні, так кажуть учителі, хоча я не відчуваю цих визначальних змін світобудови), на мені інакша курточка, инчі черевички та, зрештою, все інше. Навіть злива на мені якась не така. Темніша. Солоніша. Страшенний бурхайло жене у спину, завиває у вухах, як вовкун, невдячно харкає в обличчя цілими пригорщами крижаної води. Моя нова взувачка аж чвакотить від безконечних баюр і каламутна вода грає й піниться в черевиках. Господи, такого проливню певно й сам дід Харитон Ламаний не видів (його називають Ламаним, через те, що спину має, як у шахової коняки), бо кому-кому, а дідові всякого було. Пальці борсаються в тій воді, хапають бодай окраєць сухого, а я біжу. Біжить вода. Біжить злива. Біжимо ми з Сашком.

- До мене давай! - гукає сіверким голосом Сашко, ніби з поламаного радіо, завертаючи до своєї хати.

Я не встигаю кивнути чи бодай якось погодитись, коли невидима рука, вихопившись із дощової немилосердної темені, міцно хапає мене й тягне в Сашкове подвірʹя. Шумовиння несе побиті яблука, впереміш із потятим, ніби старі газети, листям, чорні хмари гуркотять усіма громами й блискавицями над Сашковою хатою і тій веремії кінця-краю не видко. На калюжах схоплюються, нуртують бульбахи, то моʹ ливень до завтра не спиниться.

- Бодай та школа луснула разом із цим дощакою! – Сашко був найбільшим мастаком лаяти школу, здається, він народився з цим даром. – Мокрющий, як крячка, хай ти сказишся! Добре, хоч батьки на роботі, бо якби батько побачив, що я набрався того болота, як жаба мулу, то вбив би. Їй-Богу, вбив би!

- Ти завжди так кажеш і все одно живий, - я регочу з Сашка на всі заставки.

- Ну…. Я просто живучий такий.

Ми розкладаємо мокрі куртки на стільцях, ніби лискучі шкури фантастичних тварюк. Наша одіж пообвисала, стала такою безформною, гейби її здерли з якоїсь звірюки через пень-колоду.

- На, - побабілі Сашкові пальці тицяють мені розірвану, а точніше, недбало пошматовану пачку печива. – На, наче нівроку.

Ми ремигаємо крихкі солодощі, вмостившись у скрипучі старенькі крісла, за вікном вітальні темно й аж не по-святому лопотить дощ, з курток безугавно цебенить водиця, наче вони вийшли з душу. Трясця, Сашко вивергає такі достобіса смішні жарти (напевно, лелека загорнув їх разом із Сашком в один клунок, мовляв, най буде на додачу), що шибки не знають від кого трястися дужче – від дурної зливи чи від нашого маячного реготу.

- Слухай, а що з тобою? – я дивую від того, як раптово перемінився Сашко: задеревʹянілі очі, бліде лице.

- Ульо, чуєш? – запитую вдруге, не отримавши жодного відвіту.

- Зошит, - тупо дивлячись, майже прошепотівши, каже Сашко.

- Який зошит? Може ти вже цей? Ну, «тойво»? – верчу пальцем біля скроні.

- Зошит. Наший зошит.

Мене викидає з реальности, ніби висмикнуто з розетки. Вирують здогади, недовідомі згадування, але від того не видко просвіту, доки...

- Бери куртки й біжімо!

Я підхоплюю Сашка.

З курток хлющить вода.

Ми прожогом вибігаємо надвір.

Увесь світ позбувся форм і власних, окремих ознак. Подвірʹя стало якоюсь мазаниною болота, води, листя й усякого сміття, котре пливло потоками з городів і дворів, куди очі бачили. Здавалося, що світ полетів сторч головою. Злива ставала дощем і її прохололі пальці лопотіли вже не з таким лютим завзяттям, тією чорною силою.

- Розгрібаймо тут!

Ми боржій заходилися гребти руцями купу піску, кидаючи груддя на всі боки, замурзуючи писки, вивертаючи тьму-тьменну піщин, дрібоньких камінців. Навколо нас обертався світ, з чубів стікав піт і дощ, поза хмарами гуркотіли ламані блискавки.

Пісок був наскрізь мокрий, прилипав до рук і залазив під нігті, а може і шкіру. Вʹязкий, глейкий, з грудками він нагадував картопляну мʹячку зі шкільної їдальні.

Ми не відчували жодної втоми, знаючи, що тут схований наший власноручний скарб, чимале й надважливе.

- Диʹ! – загукав раптом Сашко. – Диви!.. – його голос обірвався несподівано й негадано, мов у телефонній слухавці.

Він обережно, ніби беручи найбільшу коштовність, двома руками витягнув чотирикутний шмат дрантя. Це був зошит. Наший зошит.

Ще з четвертого класу, фактично, змалку, ми, два халамидники, всі барвисті, як калейдоскопи наліпки з героями мультиків, гральні картки, обгортки найсмачніших цукерок (Сашко повсякчас канючив їх у свого дядька Миколи, набридаючи як та гірка редька, котрий зʹїздив ввесь світ у заробітках), картинки автівок, роботів і всякі діточі цікавинки складали в цей зошит, ліпили до сторінок, вкладали межи ними. Творили, певною мірою, паперовий гербарій. У цьому зшитку ми зберігали час. Подеколи ми переглядали його, але завше ховали у купі піску, яка розляглася посеред Сашкового двору, ніби від початку Світу. Ніхто не знав цієї таїни, опріч нас, бо се був великий секрет і якби бодай одна дитина віднайшла цю піщану криївку, то від наліпок і зошита лишився би чвирк. Щонайменше ми непохитно вірили в се.

Це був спільний сховок.

Я ніколи не бачив Сашка таким сумним. Він стояв на колінах, тримаючи зошит, ніби біла хмара, журливими очима позираючи на залишки того, що було для нас дитинячою гордістю і втіхою. Шмаття. Кусні.

Зошит провисав на його руках, як вітрило після шторму.

- Дай, я гляну, - глухо, буцім із льоху я зачув свій хисткий голос.

Сашко жалібно дивився на зошит: такими очима усвідомлюють власну поразку. Він повільно подав мені зшиток, тямлячи всю гіркоту становища. Рештки обкладинки і вогких сторінок стікали бридкими холодними патоками, прослизаючи межи пальцями літерами й обірваними картинками. Гральні картки висипа́лися на пісок, а дощ мочив їх, перемивав, грав ними.

А ми лишилися без козирів.

Врешті проливень цілком ущух. Ми сиділи у пречорній зажурі й жодна річ світу не звеселила б нас ні на йоту. Десь помалу-малу визирало сонце, за видноколи котилися блискавки, земля струшувала з себе дощі, одначе нам було так глухо, так сумно….

- Чуєш? – неначе з-під води зринув ледь вловимий голос Сашка. – Іди за мною.

Коли Сашко мав яку-небудь ідею і чіткий план – це пророкувало щось цікавезне, якусь пригоду чи витівку, з якої ми реготали ще три дні, проте нині я сумнівався, що попереду веселощі чи безголові забавки…

Ми ніколи не простували так сумно – ми навіть не говорили. Я хитався обіч Сашка, аніяк не відаючи, куди він верстає. У руці він стискав промоклий наскрізь зошит, який розпадався, розкисав, чахнув на очах, залишаючи позад нас клапті сторінок, обгортки польських цукерок. Після дощу асфальт ще дужче зчорнів і жадібно глитав калюжі, листя, листочки. Він спраг за рухом. Будь-яким рухом.

Збивши сливе до краю черевики, ми прийшли до ставка. Це було найнеочікуваніше, що можна було чекати від ідеї Сашка. Химерний план, чудернацька думка. Ставок був дрібний, тому доречніше говорити ставочок. Через нього вигналася гребля на поля, поросли поодинокі мозолисті верби, позгиналися положисті береги, наїжачивши сухоребрий полин і деревій. Сашко обережно спускався до верби, сходячи бережно, дивлячись у чотири ока. Берег намочився, зліпився у шмат багнюки й лисої трави, тому гепнутися було завиграшки.

Ми зійшли до води. Верба батожила довжелезними мацаками невидимих істот, сховавши нас під розʹяреним покровом. Тихесенько-тихо шумував ставочок і час від часу вчувалося мовчання риб. Очі Сашка по-лихому світилися, аж яскріли якимись непокірними лютощами, бундючною злобою. Так горять гнівом лишень діти – дорослі о́но. Він стискав пʹястуком зошит і з нього ще дужче струмувала вода. Клекочучи. Шерхаючи. Я й близько не знав, чому ми тут опинилися. Купатися вже зимно, човна поблизу немає... Аж раптом Сашко добряче замахнувся й, вишкіривши зуби, пожбурив зошиток на середину плеса. Здавалося, то летів підбитий кулею птах, який от-от востаннє скрикне, затуркоче, заквилить у недоброму зойку згуби.

Лють ще пломеніла в Сашкових зіницях.

- Отак тобі. Будеш знати, - понуро, але з якось дрижинкою в голосі вимовив він. – Ясно тобі? Будеш знати.

Окраєць зошита тримала в синіх руках безмірна гладінь.

По воді розійшлися кола. По щоках розійшлися сльози.

Ми прощалися з дитинством.

- Ти тільки випливи колись, - крізь гарячі сльози тремтіли Сашкові слова. - Або... повертайся з дощем.