«Віч-на-віч з Величчю» (До ювілею Івана Франка)

Григорій Клочек

«Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом» – після цих Франкових слів, сказаних на ювілеї Михайла Драгоманова, можна й не вдаватися до роздумів про важливість добре продуманих і уміло організованих як ювілейних, так і післяювілейних пошанувань великих людей нашої нації. І тому кожний ювілей Івана Франка породжує ситуацію, коли ми, за словами Євгена Маланюка, «стаємо віч-на-віч з Величчю», виявляючи при цьому не лише на словах, а й у справах свою здатність бути освіченим народом.

Відчутно, що Євген Маланюк у статтях про Франка («Франко незнаний», «Франко – як явище інтелекту) вирішував два головні органічно пов’язані між собою завдання , а саме: 1) прагнув якомога дохідливіше пояснити в чому полягає велич Франка; 2) намагався переконати, що Франко «незнаний», тобто мало пізнаний. Як правило, Маланюк у своїх есеях демонстрував уміння дохідливо формулювати найскладніші смисли, і робив це з якимось стильовим шармом, що й досі дарує неабияке естетичне задоволення. Але помітно, що у тих двох статтях він почувався немов розгубленим – йому ніяк не вдавалося успішно, так як він умів, виконати поставлені завдання. І щоб зрозуміти об’єктивні труднощі, що постали перед ним, необхідно взяти до уваги, що ті завдання насправді виявилися настільки складними проблемами, що не підлягали остаточному вирішенню. До них можна лише наближатися – постійно, у певному, дещо рваному ритмі, котрий залежить від багатьох чинників, серед яких визначальними є інтелектуальний рівень суспільства, рівень його гуманітарної культури, в тому числі і науки. Довготривала стратегія дослідження Франкової спадщини, на мою думку, має будуватися на тематично вузьких, сконцентрованих проникненнях в огром (вибираю саме це слово як найбільш точне) надзвичайно розмаїтої за родами, видами, жанрами та напрямами художньої, публіцистичної та наукової творчості. Таке розмаїття не дає змогу сконцентрувати пізнавально-дослідницькі зусилля лише в одному напрямі – відбувалося і відбувається їх елементарне розпорошення. Сучасній гуманітарній науці просто не вистачає сил, а, можливо, й уміння на адекватне осягнення такого Франкового огрому.

І якщо говорю про розірваний ритм у тому безконечному наближенні до генія, то маю на увазі , що кожний ювілей надає цій справі потужного імпульсу і, відповідно, певного прискорення.

Відзначення ювілею видатного письменника зазвичай має дві взаємозалежні складові – перша з них стосується активного ствердження (з елементами доповнення, корекції) в суспільній свідомості його знакового образу як живої людини. Друга складова – суто науково-академічне осмислення його творчості і, взагалі, його мистецької постаті.

Сьогорічний ювілей вирізняється від попередніх саме тим, що до популяризації постаті Івана Франка були підключені соціальні мережі як новітній спосіб розповсюдження масової інформації. Набув популярності і став родзинкою ювілейної пропагандистсько-просвітительської акції «фейсбушний» проект «Франко: Наживо» львівських франкознавців і водночас спеціалістів з масової комунікації (університетських викладачів з журналістами) Богдана та Наталії Тихолозів. Подружжя Тихолозів робило його натхненно й цікаво, а, головне, професійно, із застосуванням сучасних інформаційних технологій. Звідси – свідома увага до особистого життя, до деталей побуту, які відтворювали особливості епохи, в якій жив Франко. Треба віддати належне авторам проекту: вони хоч і заявляли в презентації свого проекту, що не оминатимуть розмов про «мінуси» та «гріхи» генія, все ж виявляли при цьому делікатність та чуття міри. Більше того, стримували в умовах надмірної «фейсбушної» свободи деяких любителів, за їх словами, «міщанського заздрісного смакування». На долю Франка випало багато драматичних та трагічних моментів, котрі здатні притягувати до себе любителів створювати сенсанційні ефекти, в тому числі й телевізійні. Так було і з Шевченковим ювілеєм (згадаймо, бодай, сумнозвісні «Таємниці генія Шевченка»), подібне не раз траплялося і під час цьогорічних Франкових роковин. Зло від тих матеріалів значне – вони, як правило, поверхові, дуже часто позбавлені внутрішньої етичної тактовності, а, головне, вони через свій інтерпретаційний примітивізм, здатні лише стати на заваді до осягнення сутності генія. А сутність Франка як геніальної особистості є настільки складною і настільки по незвично глибокою, що її пізнання здатне дарувати справжній подив перед можливостями людини, і в першу чергу інтелектуальними. Тут треба взяти до уваги формулу, виведену Маланюком: «Коли Шевченко був у поезії явленням – майже демонічної – […] НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ». «Над розумом Франка, що цілою своєю творчістю був саме явленням національного інтелекту, варто зупинитися ще раз і ще раз, паки й паки» – наголошує Маланюк в іншому місці, підказуючи нам основний стратегічний напрям в осмисленні Івана Франка, велич якого вже не раз порівнювалася з титанами епохи Відродження. Це була велич творчої особистості, у якій «раціо та емоціо» вражають як небаченою досі рідкісною потужністю, так і дивовижно згармонізованою єдністю, внутрішня синергетичність якої проявляється у кожному моменті її творчого та наукового діяння.

У справі доповнення, корекції, нанесення нових штрихів до знакового образу Франка проект Богдана і Наталії Тихолозів уже зробив певні зрушення. Особливо цінною є підготовлена та видана ними «енциклопедія для сімейного читання» «ФРАНКО від А до Я», наповнена цікавою, добре підібраною і красиво поданою інформацією, яка у своїй сукупності створює привабливий образ живого Франка. Видання, що заслужено відзначене на Львівському книжковому форумі як «Найкраща книжка року», мала б нагадати нашому аж занадто «дисертаційному», позірно занауковленому літературознавству, що воно за своєю природою просто зобов’язане ставати гуманітарною наукою з «людським обличчям».

Вже напрацьовано чимало матеріалу, який дає можливість відкривати для себе і для суспільства нові грані Франка як особистості – маю на увазі не лише відомі дослідження Романа Горака та щойно названу книжку «Франко від А до Я», а й безцінну інформацію мемуарного характеру, що зібрана зусиллями Михайла Гнатюка (спасибі йому!) в «Спогадах про Івана Франка» (Львів: Каменяр. – 2011). Матеріалу у цих спогадах вистачає як для наукового осмислення, так і для різножанрових телефільмів і телесеріалів. Проблема лишень в одному: ту інформацію ще треба уміло прочитувати та інтерпретувати.

***

Не ставлю перед собою завдання підводити бодай якісь підсумки, зроблені на франкознавчій, тобто науково-академічній ниві. Переконаний, що це буде зроблено на Міжнародному науковому Конгресі з дуже гарним титулом «Іван Франко: Я єсть пролог…» (Львів, 22–24 вересня 2016 року).

Поділюся лише кількома рефлексіями, що з’являються, коли за логікою і потребою своїх наукових інтересів доводиться виходити на той чи інший сектор фактично неосяжного літературно-критичного та літературознавчого Франкового поля.

Є один, можливо, найбільш ефективний спосіб зрозуміти й водночас показати могутність Франкового інтелекту – це простежити за його здатністю проникати в суть проблеми, котра підлягала художньому чи науковому осягненню.

Дуже часто з метою ілюструвати геніальну прозірливість Франка посилаються на його працю «Що таке поступ» (1903), у якій він ще задовго до утворення більшовицької російської імперії з точністю один до одного передбачав жахливу сутність «марксистівської держави»: «Люди виростали б і жили у такій залежності, під таким доглядом держави, при якій тепер у найабсолютніших поліцейських державах нема й мови. Така держава сталася б величезною тюрмою». Тут передбачення Франка здійснилося, як кажуть, один до одного.

Коли доводиться звертатися до статті «Темне царство», то завжди уявляється така картина: 25-річний Іван Франко у хаті вітчима в Нагуєвичах, зігнувшись за столом, працює саме над цією статтею. Було це в жовтні 1881 року. Писав, вочевидь,ввечері або ж вночі, бо протягом дня йому, не зважаючи на підірване під час недавнього перебування в тюрмі здоров’я, доводилося працювати по господарству. У ті творчі нічні години зустрічалися два генія – один з них, як уже знаємо зі слів Маланюка, був явленням «національної емоції», другий – «національного інтелекту». Один з них володів «демонічним національним інстинктом», другий – «зброєю розуму». Один з них у своїх поемах «Сон» і «Кавказ» виразив художньо-образними смислами самодержавницьку, імперську сутність Росії, другий – шляхом аналізу цих поем цю сутність проінтерпретував, привів окремі смисли у системну цілісність і таким чином розтлумачив її для усіх наступних поколінь. І не треба думати, що таке розтлумачення було наділене якоюсь вторинністю – ні, таке глибинне прочитання змістової сутності поем Шевченка відбулося завдяки конгеніальності Івана Франка як інтерпретатора. Воно було зроблено назавжди – усі пізніші інтерпретатори цих поем Шевченка кружлятимуть над ними, то наближаючись, то віддаляючись від їх змістової суті. Іноді, бувало, спроможаться на якісь свіжі спостереження чи то над «формою», чи «змістом», але суті сказаного Франком вони вже ані трохи не змінять, хоча іноді (і таке бувало не раз) лише свідомо чи ж не свідомо затуманять сказане ним.

І ось зараз, як ніколи раніше, переконуємося, що імперська суть Росії, за визначенням Франка того «темного царства», того «мордору», головні риси якого так системно були окреслені 25-річним Франком, не змінилася, а навпаки, увиразнилася, і через це стала ще більш очевидною. Читач, котрий живе в сучасному політизованому інформаційному полі і через те наслухався і начитався про сучасні як суто українські, так і світові глобально-політичні проблеми, знайомлячись із «Темним царством», переживатиме враженян чимось подібне до «дежав’ю» – тогочасна Російська імперія, проаналізована в «Темному царстві» постійно нагадуватиме сучасну Росію. Більше того, Франковий аналіз її політичного устрою, здійснений крізь призму Шевченкових поем, з повним правом можна вважати першою у світі політологічною конструкцією тоталітаризму, яким би він не був – європейським (Гітлер, Чаушеску, Путін), південно-американським, африканським чи азіатським.

***

Така довготривалість у часі художніх та наукових смислів, а, відповідно, і актуальність текстів як носіїв тих смислів, обумовлена здатністю автора настільки проникати в суть явища, що воно постає в його інтерпретації як системно організована цілісність. У цьому, думається, і криється феноменальна проникливість Франкового інтелекту. І вся його огромна (ще раз вибираю саме це слово) літературно-критична творчість дає багатющий матеріал для осмислення цього феномену.

Із безлічі можливих прикладів, які могли б ілюструвати вище висловлену думку, зупинюсь лише на кількох.

Статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» (1901) та «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904), в яких Франко охарактеризував сутнісні зміни, що відбувалися в літературному процесі на межі століть і означали зародження модернізму як нового етапу в розвитку не лише української, а й європейської літератури. Його абсолютний слух не лише вловив той тріск, яким супроводжувалося ламання старих виражальних форм, а й з вичерпною повнотою пояснив сутність, в т.ч. і психологічну, нового модерністського художнього мислення, й, відповідно, нової поетики. З часом з’являтиметься безліч робіт, у яких у різних аспектах характеризуватиметься епоха модернізму, але золотою, непорушною серцевиною того об’ємного, напрацьованого в чисельних монографіях та статтях дискурсу, залишатимуться Франкові концепції сутності модернізму. При цьому означення Франком основних ознак нової літератури в творчості Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Яцківа та інших мало одну важливу особливість, яка аж надто часто ігноруватиметься у багатьох майбутніх спробах осягнення не лише модернізму, а взагалі самого руху літературного процесу – маю на увазі його рідкісне уміння аналізувати кожне літературне явище в «єдності форми і змісту». І це його уміння, демонстроване кожного разу, коли він аналізував будь-яке літературне явище, потребує від сучасного літературознавства особливої уваги. Справа в тому, що сучасна українська літературна критика, так само як і наука про літературу несе у собі певний негативний генетичний спадок, що сформувався за довгі радянські десятиліття, коли теоретико-літературні проблеми лежали виключно на площині «ідейності» і «партійності» – пригадаймо, бодай, Миколу Шамоту, під керівництвом якого відділ теорії літератури Інституту літератури АН України, як провідна інституція цієї науки, десятиліттями зомбував українських літературознавців, щоб вони, чого доброго, не засумнівалися в істинності ленінських ідей про партійність літератури. Від такого зомбування не так і просто позбутися. А літературна критика орієнтувалася, так і у більшості випадків продовжує орієнтуватися не так на естетичні сутності, як на підігрування різного роду ідейним та внутрішньо-корпоративним віянням. Для Франка ж, повторюю, суто естетичний аналіз був найорганічнішим чином поєднаний зі «змістовим» і навіть передував йому. І це зрозуміло, бо художність – сутнісна ознака літератури, а тому літературне явище треба оцінювати за його сутнісними ознаками. Саме тому Франко був фактично безпомильним в оцінках творчості будь-якого письменника і будь-якого твору. І цей Франковий досвід аналізу та оцінки літературного явища потребує ретельного і цілеспрямованого вивчення.

Окрема тема – новаційність Франка, а,точніше, його першість, проявлена на окремих, найбільш суттєвих ділянках теоретико-літературної науки. Йдеться не про «домашню» першість, а європейську, то ж, значить, і світову. Можливо найпоказовішим у цьому плані є його трактат «Із секретів поетичної творчості», який поза всяким сумнівом є видатною пам’яткою європейської та світової естетичної думки. І якщо зараз у когось з приводу такої оцінки з’являться сумніви, то вони, думається, породжені ситуацією, яка так добре проаналізована Ліною Косенко в статті «Геній в умовах заблокованої культури».

Новаційна природа наукових ідей цього трактату потребує спеціального, виконаного в компаративістському режимі, дослідження, тому що кожний з так щедро дарованих Франком-мислителем наукових концептів, котрі стосуються чи то характеристики естетичної критики і її порівняння з критикою інтуїтивно-суб’єктивною (Леметр) та «реальною» (Добролюбов), чи проблем інтерактивного взаємопроникнення поезії та музики, поезії та живопису, чи взаємодії «нижньої» та «верхньої» свідомості в процесі творчості і т.д., не лише зберігають свою актуальність, а й здатні «підказувати» сучасній гуманітаристиці ідеї методологічного характеру.

Наведу, як приклад, лише один концепт «Із секретів…», що ліг в основу рецептивної поетики – нової методологічної доктрини, що зараз перебуває у стадії активного формування і демонструє неабияку ефективність в дослідженні сутнісної ознаки літературного твору – його художності. Естетична краса художньої творчості, переконував Франко, «лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження.

Уяснивши собі те, ми відразу виходимо з метафізичного туману, із пустої гри абстрактними поняттями і стаємо на полі реальних явищ, доступних для докладної обсервації та експериментів».

«Все геніальне просте» – ця сентенція чудово характеризує методологію, застосовану Франком у трактаті. На його думку, з метою «заразити» читача художньою енергією, тобто викликати в нього естетичні емоції, митець вдається до певних прийомів (засобів). Емоція ж, як справедливо зауважує Франко, «входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія». Звідси висновок, що для вивчення чинників, що породжують естетичні емоції, необхідно звертатися до психології. Саме така технологія аналізу художнього тексту з використанням інструментарію тогочасної психологічної науки була блискуче продемонстрована Франком у його трактаті – використав, наголошую, вперше у європейській науці. Якщо ж говорити про його попередників у цій справі, то можна вказати, либонь, на авторів середньовічних санскритських поетик, які зосереджувалися на осмисленні самої «роботи» поетичних засобів, що породжують естетичну емоцію («раса»). Європейська ж літературознавча думка формувалася на довготривалому (аж до кінця ХІХ ст.) культі так званої нормативної («шкільної») поетики, яка зосереджувалася більше на виявленні та обліковуванні засобів, ніж на поясненні «механізмів» їх естетичного впливу. Більше того, впродовж ХХ століття з’являлося чимало авторитетних і розпропагованих наукових шкіл (російська «формальна школа», структуральна поетика), для яких психологічний інструментарій взагалі був неприйнятним.

Наведений приклад черговий раз підтверджує особливу проникливість Франка в суть явищ, на які він спрямовував свій могутній інтелект. Саме тому його літературознавча та літературно-критична спадщина для сучасного вченого не є «пройденим етапом» у розвитку теоретико-літературної думки. Навпаки, дуже часто сучасній думці треба підніматися до Франка, осмислювати методологічні та методичні знахідки та уміння, котрі стосуються, наприклад, його блискучих компаративістських підходів, способів розглядати літературні факти в органічному зв’язку з історичними та суспільно-політичними обставинами, давати бліц-оцінки окремим творам чи літературним постаттям і т.д. і т.д. Особливо важливо вчитися у Франка умінню увиразнювати, буквально вирізблювати думку, вибудовувати логічну й водночас красиву архітектуру своїх досліджень.

***

Окрема тема – природа геніальності Франка. З появою дослідження американського психофізіолога, доктора медицини Леонарда Штейна «Мозг Леонардо», у якому він досліджував природу геніального обдарування Леонардо да Вінчі крізь призму сучасних знань про взаємодію правої і лівої півкуль мозку, з’являється можливість уважніше зацікавитися проблемою «мозок Франка», у якого функціонування правої півкулі, що відповідає за образне мислення було у функціональному плані ідеально згармонізоване з лівою півкулею, що відповідала за логічно-поняттєве мислення. Звідси й вражаюче поєднання в одній особі художньої та наукової талановитості.

Маємо зрозуміти ще одну особливість художнього та наукового мислення Франка – його феноменальну швидкість у створенні текстів. Справа в тому, що створення як художніх, так і наукових текстів є напруженим процесом постійного пошуку оптимальних варіантів у виборі того чи того прийому. А текст, особливо високохудожній, як відомо, зітканий із змістоформових, мовних, композиційних, ритмомелодійних і т.д. прийомів, здійснених в режимі найвищої оптимальності, коли із багатьох варіантів вибирається один – найбільш вивірений. Особливість художнього та й наукового таланту якраз і характеризується здатністю з блискавичною швидкістю виходити на оптимальний вибір у застосуванні того чи того прийому. Іншими словами, мозок Франка працював як надпотужний і надсучасний комп’ютер, що здатний блискавично здійснювати найскладніші розрахунки. Таке порівняння його мислення з «мисленням» надпотужного комп’ютера, звичайно ж, як і кожне порівняння, є умовним. Але ця умовність якось зникає, коли переглянути рукописи Франка. Виявляється, він писав без правок, лише зрідка зустрічаються якісь виправлення. До того ж – писав швидко. І тому порівняння має сенс – воно допомагає зрозуміти одну з особливостей мислення генія. І якщо хтось заперечить це твердження тим фактом, що Григір Тютюнник, один з найкращих майстрів художнього тексту в нашій літературі, бувало, як свідчить мемуаристика, напружено шукав протягом тижня одне-єдине, найбільш оптимальне слово, то на те можна сказати, що у нього був інший спосіб мислення, інша природа таланту – теж великого і неповторного. Саме тому він написав кілька десятків оповідань і кілька повістей. А Франко – 10 000 текстів різних жанрів, видів, родів та напрямів.

***

Ні, Іван Франко ніколи не перестане дивувати нас своєю неосяжною огромністю. І ми повинні стояти віч-на-віч перед його Величчю як вдячні і допитливі учні.