НЕСКОРЕНА. ШТРИХИ ДО ЖИТТЄВОЇ І ТВОРЧОЇ БІОГРАФІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО

18 October 2017 Last Updated: 18 October 2017

Дитинство. Витоки.

«Деякі митці не люблять розповідати про себе. На запитання, що стосуються біографічних моментів, відповідають приблизно так: із моїх творів можете дізнатися про мене все, що вас цікавить. Гадаю, що так відповідають поети з органічною потребою бути правдивим у слові», – такими словами розпочинав свою розповідь про життєвий і творчий шлях Ліни Костенко у статті, якою відкривався навчальний посібник, присвячений творчості поетеси, що побачив світ наприкінці минулого століття, у вже далекому 1999 році.[6, с. 4]

Зараз же ситуація суттєво змінилася. Оксана Пахльовська зуміла розговорити свою знамениту маму, завдяки чому з’явилося просторе інтерв’ю з нею. Відкрився багатющий біографічний матеріал, що здатний суттєво увиразнити багато моментів в життєписі найвидатнішої поетеси сучасності. Відбулася, сказати б, візуалізація окремих життєвих миттєвостей, з’явилися такі собі рухомі «кадри» з проминулого життя, наповнені виразним образним смислом.

Допитливий літературно освічений читач здатний пізнати з творів митця багато чого, що стосується його як особистості. Але якщо є можливість через знайомство з біографічним фактажем глибше осмислити його творчість, то цим необхідно скористатися. Добре випробуваний часом біографічний метод осмислення літературних явищ якраз і ґрунтується на принципі проекції особистості митця на його творчість – це сприяє глибшому та точнішому її розумінню.

* * *

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилося у її пам’яті. «Всі ми родом з дитинства» – ці відомі слова Антуана де Сент-Екзюпері приходять на думку, коли читаєш розповіді Ліни Василівни про своє дитинство, проведене у цьому гарному старовинному містечку, що розмістився в улоговині над Дніпром. Та й сама вона писала про ці роки з притаманним їй афористичним стилем: «Душа летить в дитинство як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там» («Маруся Чурай»). Саме тому в уже згаданому інтерв’ю чи не найбільше місце займають образно деталізовані спогади про дитинство. Читаючи їх, постійно ловиш себе на думці, що багато зі згаданих нею фактів так чи інакше відображені у її творчості. «Мати проживала в Києві, – згадує поетеса, – часи були важкі, природно, що вона поїхала народжувати до своєї матері. Потім батьки мене забрали, але часи настали ще важчі і я знову опинилася у бабусі. І от це вже була казка. І та «І та хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей», і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду. Повені теж були, але це вже й садів квітучі повені». У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівки в сад – ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася «заячі мордочки», інша – «антонівка», ще інша «ранет-шатане» або просто «шетина». Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволялося туди ходити, там була криниця, де «йшла киця по водицю, та й упала у криницю». Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цемрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який мене приніс, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав»[2, с. 124].

Як же багато нам говорить цей спогад поетеси про своє дитинство! Для маленької Ліни оточуючий світ є казкою. Справжньою, дивною, такою, у яку вона вірить беззастережно. Це погляд дитини з вродженою здатністю бачити світ по-своєму, з якоюсь особливою емоційно-образною загостреністю, яка засвідчує її здатність створювати свій власний світ. І тут маємо зрозуміти, що йдеться про особливу обдарованість, які зазвичай називають художньою. Бо кожний талановитий митець є творцем свого світу. І чим яскравіший цей світ, і чим сильніший у нього енергетичний потенціал, що виявляється у здатності втягувати у себе читача (глядача, слухача), заряджати його своєю аурою, своїми емоційними смислами, тим талановитіший митець. Йдеться про одну із важливих рис художнього обдарування, котра, перебуваючи у синергетичних (взаємодіючих) зв’язках з іншими (скажімо, з відчуттям слова, гармонії, оптимальності вибору і т.д.), є однією з вирішальних у творенні істинної художності. Який би твір поетеси ми не розглянули в аспекті яскравості та виразності його внутрішнього художнього світу – нехай це буде поезія пейзажна, інтимна, громадянська лірика чи твір епічного звучання («Маруся Чурай», «Берестечко», «Скіфська Одісея»), дуже легко переконатися, що він наділений здатністю владно, з перших же рядків, «втягнути» у себе читача і при цьому він, читач, не чинитиме опору, бо вмент відчує свою зацікавленість цим світом, де на нього чекають усе нові враження і відчуття. Здатність тексту з такою інтенсивністю вибудовувати в свідомості читача виразний художній світ, який при тому ще й наділений тонкою енергією сугестивного впливу, зустрічається не так і часто – як правило, такі тексти належать до літературної класики.

Вище цитовані спогади можуть слугувати джерелом інших висновків. Пригляньмося хоча б до того, наскільки притягальною була для маленької Ліни природа. То чи ж не тому пізніше, вже зрілим митцем, вона створить чимало поетичних шедеврів пейзажної лірики, серед яких такі поезії як «Вечірнє сонце, дякую за день!», «Ще назва є, а річки вже немає», «Осінній день, осінній день, осінній!» є на слуху вже кількох поколінь читачів. Природа, як середовище людського проживання, взагалі стане одним із тематичних домінант її творчості.

Раннє дитинство, проведене у бабусі в Ржищеві, запам’яталося і першими прочитаними книжками (почала читати вже на четвертому році життя), і доброю опікою трьох красунь – маминих кузен, котрі однаково кохалися як у трояндах у своєму палісаднику, так і в літературі та мистецтві – це у них майбутня поетеса, за її словами, «підчитувала» то Д’Аннунціо, то Фройда. «З того всього я мало тоді розуміла, хіба що вкрай здивувалася, чому Д’Анущіо подобалися жінки з низьким лобом. А з Фройда ніяк не могла втямити, що таке «тотем» і «табу»[2, с. 124].

А втім, дівчинка виявилася з характером – і неабияким. Бо це ж треба – сама ще дитина, але коли на її очах почав тонути в річці ще менший за неї сусідський хлопчик, вона, почувши, що хтось віддалік кричить «Рятуйте дитину!», не роззуваючись, «скотилася схилом у бур’янах і колючках і шубовснула у воду. Згадала, що тонучих треба хапати за волосся. А він – пригадує Ліна Василівна, – стрижений, чорнява голівка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому місці глибоко, немає дна під ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання, – тисну на груди, а йому з рота фонтанчиком вода. То я схопила його і потягла до дорослих»[2, с. 128-129]. Уявіть собі шестирічну дівчинку в «червоненькому платтячку в білих цятках», яку, сама ще не вміючи плавати, кидається у воду, щоб врятувати хлопчика, який звалився з кладки, – чи не говорить це про закодовану в її генах рішучість та безстрашність, які не раз проявлятимуться у її дорослому житті!

А ось інша картина з дитинства, яка ілюструє характерну особливість, що стала, фактично, знаковою рисою характеру Ліни Костенко, – прагнення до особистої свободи і гордої незалежності, котра була нею висловлена в таких рядках: «Я трохи звір. Я не люблю неволі. / Я вирвуся, хоч лапу відгризу». «Я була, – пригадує вона, – дуже неслухняною дитиною і завжди намагалася від усіх утекти. Бабуся мене називала «шура-бура». Одного разу я прорвалася на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я чимдуж. Вискочили шалені кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: «Дайте мені свободу хоч тут!»[2, 125 - 126]. Вражаючий, до речі, спогад, з якого, до речі, вичитується і характер майбутньої поетеси, і твердість та безкомпромісність її творчих позицій.

Потяг до творчості проснувся навдивовижу рано. Ось як вона, 21-річна студентка 2-го курсу педінституту, в листі до Максима Рильського пригадує свої перші, ще не усвідомлювані спроби висловити себе у слові: «Вірші почалися давно, ще як було мені років 5. Мугикала тихенько про все на світі і страшенно соромилась. А звідтоді, як дізналася, що й китайці так співають, – соромитися перестала […]. В найкоротший час було оспівано все […]. А як навчилася писати, була моїй бабусі ще гірша морока. «Що мені лялька, – бубоніла я кожного ранку. – Ось якби мені паперу-бумаги!»[2, с. 402]. Що ж – і в цих спогадах юної поетеси про своє дитинство треба бачити важливе свідчення її обдарованості, котра виявляється у потребі самовиразитися. Багато поетів, намагаючись пояснити психологічні особливості свого творчого процесу, зізнавалися, що народження поетичного твору починається з нав’язливої мелодії, з ритму, що виражає певний настрій. Поступово той настрій набуває смислу, котрий, у свою чергу, втілюється в слово. Дивовижно, що звучання цих внутрішніх мелодій, ось те «мугикання», котре втілювалося у слово і виражало внутрішні стани, було притаманне ще п’ятирічній дівчинці. І чи не звідси треба вбачати ті витоки мелодійності, тієї інтонаційної виразності поетичних текстів Ліни Костенко, які є одним із джерел їх магічного впливу. Саме тому вони так природно втілюються в «співану поезію» (Ольга Богомолець).

Батьки, які проживали в Києві, забрали до себе Ліну у 6-річному віці. Жили на Трухановому острові. Навпроти – через Дніпро – виднілася Володимирська гірка, на нижній терасі якої височів пам’ятник Володимиру Хрестителю Це зараз Труханів острів – зона відпочинку, де розташовані найкращі київські пляжі. У 30-х роках на острові знаходилося досить велике – біля 10 тисяч – селище, яке складалося із переважно 2-поверхових дерев’яних будинків, в одному з яких на другому поверсі проживали батьки Ліни Костенко. Теперішнього пішохідного моста на Труханів острів не було. До міста добиралися на катері, узимку – по дощаній стежці, що прокладалася по замерзлому Дніпру. Весною під час повені Труханів острів заливало. Про це згадує поетеса:

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у наспід вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кіотики.

А повінь заливала верболози

По саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

А ось ще один, тепер уже «зимовий» спогад із дитинства:

Труханів острів. Крига, крига, крига.
Напровесні дрейфуючий Дніпро.
Дитячий спорт — хто далі переплигне
по тих крижинах. І ні думки про
якийсь там страх. Це нам було театром.
Який глядач, поглянувши, не зблід?
Веселий час — між кригою і катером,
коли вже рушив непорушний лід.

О небезпека, програна, як гами!
Чим не фіґурні танці на льоду?

І голос мами, тоскний голос мами.

І мій дзвінкий, розхристаний: — Та йду!..

Якщо уважніше приглянемося до батьків Ліни Костенко, то можна багато що дізнатися, скажемо так, про її генетику. Зараз дослідники психофізіологічних основ творчої обдарованості почали особливу увагу звертати на функціональні особливості мозку видатних особистостей. Уже давно встановлені функціональні відмінності в роботі лівої та правої півкуль мозку. Якщо у правій півкулі головного мозку розміщені центри, відповідальні за образну сферу свідомості, то «спеціалізація» лівої півкулі – поняттєво-логічне мислення. Отже, цілком природно думати, що в художньо-обдарованої особистості домінує образна свідомість і через те у неї високою функціональністю вирізняється права півкуля мозку. Доля правди – і досить значна – в такому твердженні є, бо успішна художня творчість неможлива без розвинутого образно-чуттєвого мислення. Художність мистецького твору визначається його здатністю впливати на читача (глядача, слухача) естетично. А за своєю природою естетичний вплив є впливом емоційним. Художній образ завжди заряджений чуттєвістю. Але якщо ми зведемо визначення художньої обдарованості лише до розвинутої образної уяви та емоційності і таким чином вважатимемо, що функціональність правої півкулі мозку у талановитого митця є пріоритетною, то допустимо серйозну помилку. Американський нейрохірург та автор кількох резонансних досліджень про функціонування мозку Леонардо Шлейн свою останню книжку «Мозок Леонардо. Осягаючи геній да Вінчі»[8] присвятив осмисленню природи геніальної обдарованості Леонардо да Вінчі, котра проявилася як в мистецтві, так і в науці – відомо, що цей видатний живописець епохи Відродження був новатором не лише в мистецтві живописання, а й видатним мислителем, автором багатьох вражаючих передбачень у сфері науки і техніки. Леонардо Шлейн переконливо доводить, що природа геніальності Леонардо да Вінчі пояснюється надгармонійною взаємодією лівої та правої півкуль його мозку.

Наводжу цей приклад з метою доповнити уявлення, що склалися щодо природи художньої обдарованості. Маємо зрозуміти, що високий талант митця передбачає не лише розвинуту образну уяву та емоційну чутливість, а й здатність проникати в суть речей і явищ – йдеться про особливу інтуїтивну проникливість, природу якої не завжди вдається пояснити, більше того, існують гіпотези, що природа художньо-інтуїтивної проникливості взагалі не підлягає науковому осягненню. З останнім твердженням можна було б сперечатися, але не будемо зараз це робити, бо наше завдання полягає в іншому – маємо чітко зрозуміти, що справжня – визначимо її як висока! – художня талановитість обов’язково передбачає згармонізованість образного емоційно-чуттєвого та понятійно-мисленнєвого. І чим розвинутішим є ця згармонізованість, тим потужнішою є художня обдарованість митця.

Озброївшись такими вихідними даними, уважно приглянемося до генетичного спадку, який отримала Ліна Костенко від батьків.

Василь Костенко, батько поетеси, був неординарною особистістю, наділеною багатьма талантами. Самотужки вивчив кілька мов. Був чудовим шахматистом, що само по собі – будьмо уважні! – говорить про логічно-поняттєвий характер його мислення. Глибина і, сказати б, системність такого мислення визначається здатністю проникати в суть речей і явищ. У розповідях Ліни Василівни про свого батька є багато моментів, котрі засвідчують, що він органічно не сприймав більшовицьку владу. І чинники цього несприймання полягали не в тому, що він був «класовим» ворогом, як це зазвичай трактувалося тогочасною більшовицькою ідеологією, зовсім ні – вони визначалися перш за все його етичною позицією, яка в свою чергу сформувалася завдяки інтелектуальному відчуттю антилюдської суті більшовизму. Уважніше пригляньмось до цього епізоду зі спогадів Ліни Василівни: «Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий в розмові, гострий на слово. А потім з’явився чоловік, який теж грав у шахи. Тож вони грали у шахи, а батько при тому висловлювався. Отак деякий час пограли, і той чоловік зник. А до батька прийшли. Зробили обшук, усе перевернули. Спитали: де він тримає зброю? А він же цивільна людина, зброї ніколи не тримав. Розсердився і показав на колиску: «Ось моя зброя». А я там ніжками шеберяла. «Вы издеваетесь над нами», – сказали вони. «Це ви знущаєтеся з мене», – сказав він». Було це в 1930 році. Через тринадцять місяців відпустили. Ледве влаштувався на роботу. В 1937 році через свою «неблагонадійність» її втратив. У післявоєнний рік – знову арешт і майже десятирічне заслання. Більшовицька влада взагалі була дуже чутливою на людей, які її (цю владу) не сприймають. Вона намагалася їх знищити. Розумний, високоінтелігентний чоловік, учитель, директор школи, доля якого була понищена комуністичною системою через те, що не підкорився їй, не перетворився у такого собі слухняного чоловічка, який би плазував перед нею. Ось цю здатність завдяки високим аналітично-синтезуючим здібностям проникати в сутнісне і через те займати чітку етичну позицію, Ліна Костенко безперечно отримала як генетичний спадок від батька. Йдеться про розвинуту «лівопівкульну» сферу.

Від матері отримала розвинутість «правопівкульної» сфери. «Моя мати була зіткана з поезії, з музики, – пригадує Ліна Василівна. – Сумна річ, не хочеться про це говорити. Мама за природою була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво. Дівчиною грала в аматорському театрі. Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу». (У цих спогадах, зауважимо в дужках, звертає на себе увагу інтуїтивна прозірливість батька, який, відчуваючи свою приреченість бути покараним тодішньою владою, все ж не каявся… Штрих, погодьмося, красномовний).

Отже, Ліна Костенко взяла від батьків ось ту ідеальну згармонізованість «лівопівкульного» і «правопівкульного», завдяки яким сформувалася її обдарованість як геніальної поетеси. З одного боку, вона, як і її мати, «була зіткана з поезії, з музики», а з іншого – наділена гострим, проникливим розумом, завдяки чому в її поезіях ідеально згармонізовано, з одного боку, чудова, пройнята естетично витонченою почуттєвістю образність, а з іншого – глибинна змістовність, ось та проникливістть у сутнісне, без чого неможлива істинна художність. Те, що проникливість у сутнісне є базовим, визначаючим моментом художності, найбільш переконливо пояснюється на прикладі художньої афористики. Афористичне висловлення можливе лише за умови, коли воно виражає істинні смисли. Можна з певністю сказати, що в історії світової поезії немає автора, який би зрівнявся з Ліною Костенко афористичністю висловлювання. Йдеться про незаперечний факт, який розглядатиметься у цій книжці в окремому розділі.

Але повернемося до дитячих років майбутньої поетеси. Їй було 11 років, коли почалася війна. За всі чотири воєнні роки довелося пережити дуже багато – і перебування в окопах, де ховалися від артилерійських бомбардувань, і ходіння по мінному полю, коли мама ступала попереду, наказавши дочці ступати за нею слід у слід, і страшну смерть знайомих пастушків, які підірвалися, розбираючи артилерійський снаряд (цей факт описано в «Пасторалі ХХ сторіччя»), і гірку долю біженців, коли довелося брести зі своїм нехитрим скарбом по грузних дорогах, мокнути під осіннім дощем у степу, проситися переночувати у незнайомих людей. «Біженство справді трагічне явище, – згадує вона. – Людей же розкидало як вибуховою хвилею. Буздомні і безпритульні вони йшли дорогами України, хто куди, подалі від лінії фронту. Ніч заставала в дорозі, ночували по селах у чужих людей. І ось тут, саме в такій біді, наставало і пізнання, і просвітлення […]. У якійсь хаті діти щебетали на печі, почули мій голос – зверху з темряви простяглася дитяча рука з половинкою великого, ще теплого пиріжка. А в людей же в самих були нестатки.

Чужі оселі… Темний отвір хати.

Ласкавий блиск жіночої коси.

А потім довго будуть затихати

десь на печі дитячі голоси.

Уже сидиш зі жменькою насіння.

Уже привітно блима каганець.

Уже в такому запашному сіні

в твій сон запрігся коник-стрибунець!

І ніч глуха. І песнадворі виє.

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

своє розкаже, ваше розпита.

І ні копійки ж бо не візьме зроду,

бо що ви, люди, на чужій біді?!

А може, то вдуші свого народу

я прихилила голову тоді?

Звернімо увагу на останні два рядки цієї поезії. Вони говорять про зародження тої великої поваги і любові до свого народу, що стане важливою рушійною силою у творчості.

Значно пізніше, коли їй, уже визнаній поетесі, доведеться пройти через нелегкі випробування, у яких могла загубитися віра в усе і вся, цей спогад про одвічну доброту народу надаватиме їй сил. І в неї ще не раз з’являтимуться слова, що виражатимуть якусь особливу зрідненість із ним.

На запитання Оксани Пахльовської «Твій перший вірш справді був написаний в окопі?» Ліна Василівна відповідає: «Справді». І деталізує цей факт: «Але написаний не пером чи олівцем, а одламком галузочки на стіні окопу. Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Усе гриміло і сипалось. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас […].

Це був навіть не окоп і не бліндаж, а вузька й довга щілина. Вірогідність прямого влучання в таку щілину значно менша. Зверху покриття в три накати. Вхід перпендикулярний, щоб не накрило вибуховою хвилею. Торбинка з провіантом висіла на гачку при вході. Гухне снаряд – гойднеться торбинка, посиплеться земляна стіна.

А мені ж нудно. Сидиш між дорослими, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає. Ані іграшки, ані зошита, ані книжки. Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу. Намагаюсь – прописними літерами. Що вже я там писала і чи був то вірш, не пам’ятаю. «Снаряд упав – осипалась стіна». Разом з віршем»[2, с. 144].

Селище на Трухановому острові було вщент спалене під час війни. Тому мати, яка працювала в школі, викладала хімію, зняла на Куренівці у старосвітській хаті, дві кімнати. Ліна Василівна про своє навчання у перший післявоєнний рік: «До дошки мене не викликали, бо я після всіх тих стресів якийсь час не могла говорити, заникувалась. А коли писала контрольні, наді мною стояла вчителька української мови і стежила, щоб я дописувала слова. Бо й слова теж чомусь спотикалися і перескакували склади. Що не заважало мені писати вірші»[2, 154]. Один із них був надрукований в піонерській газеті «Зірка». Вочевидь, у тому вірші було щось таке, що привертало увагу читачів, бо юна поетеса вперше пережила хвилини слави – поштова скринька не вміщала листів із захопленими читацькими відгуками. Писали, згадує Ліна Василівна, жовтенята, піонери і навіть голови колгоспів.

У 1945 році, коли Київ лежав у руїнах, Павло Тичина, тоді народний комісар освіти, відвідав школу № 123, де вчилася у 6-му класі Ліна Костенко. Проминуло багато часу, і ось у 1967 році, вже після смерті поета, його дружина передала в Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України матеріали, серед яких виявилася рукописна збірка, на титулі якої було написано «Вибрані вірші уч. 6-го кл. 123-ї школи м. Києва Костенко Ліни». На другій сторінці тієї збірочки був обведений старанно вимальованою в дусі національного орнаменту рамочкою напис: «Присвячую народному комісару освіти УРСР, академіку Павлу Григоровичу Тичині з нагоди відвідування ним 123 с. школи міста Києва. Ліна Костенко»[2, с.398-399].

Можна собі уявити, як учителі школи готувалися до цієї неординарної для них події – візиту міністра. Вмовили юну поетесу підготувати йому такий подарунок. І ось урочистості – шкільна лінійка, виступ директора школи, міністра… І серед усіх привітань – вихід з шеренги учнів дівчинки, котра підносить міністру свою рукописну збірку.

Війна забрала в учнів два навчальні роки. Після закінчення 8-го класу Ліна складає екзамени за 9-й клас і успішно – із золотою медаллю! – закінчує середню школу.

Її університети

Тогочасні медалісти-випускники середніх шкіл вступали до будь-якого вишу без екзаменів. Ліна подала документи на філософський факультет Київського університету. Їй подобалася філософія. Вочевидь, це тяжіння до любомудрія було вродженим – у 15 років уже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Арістотеля. У цьому якраз і проявлялася здатність проникати в суть речей та явищ – здатність, котра викликала потребу думати, осягати навколишній світ з усіма його складностями.

Можна уявити, що пережила, здавалося б, успішна абітурієнтка, коли не знайшла себе у списках тих, хто був зарахований до університету. Відразу ж дізналася про причину. Її викликали у спецчастину – були такі «підрозділи» у кожному виші, завдання яких полягало в тому, щоб вистежувати «неблагодійних» викладачів та студентів. «Я зайшла, – згадує Ліна Василівна. – Там стояв жовчний брюнет із чіпкими очима. Він був у цивільному, але мені здалося, що він був у чорних блискучих красах. І він мені сказав: «Таких как вы, мы не принимаем».

Я йшла додому, не тямлячись від образи. Що значить – таких? Мені вісімнадцять років. Я ще нічого поганого не зробила. Я не збираюсь робити нічого поганого. Зрештою, я навіть не здатна зробити щось погане. Яка ж я – така? Що в мене батько репресований. У багатьох репресовані. То що, нам не вчитися?»[2, с. 156]. Такий ось розпачливий «потік свідомості» оволодів дівчиною. То було перше серйозне зіткнення із системою – попереду їх буде ще немало.

Через рік вступає до Чернівецького університету. Але навчатися там не змогла через брак коштів. Батько репресований, а мати не змогла допомагати через мізерну заробітну плату – просила доньку повернутися додому. Голодувала. Одного разу знепритомніла на вулиці. Лікарка уважно подивилася на неї і сказала: «Голодний обморок. Дайте їй яблуко».

Повернулася до Києва. Вдалося вступити до педагогічного інституту. Все більше захоплювалася поетичною творчістю. Почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. Колишні учасники студії до цього часу пам’ятають тендітну, з розкішним хвилястим волоссям вродливу дівчину. В її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант. Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування, що вона – діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покликання. Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, вона вдається до досить рішучого кроку – залишає його і, витримавши у 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова. Основна форма навчання – так звані творчі семінари, які проводили відомі письменники. Темою окремого семінарського заняття міг бути чи то аналіз творчого доробку якогось студента, чи навіть детальний розбір окремого твору. Звичайно ж, творчому саморозвитку сприяло і постійне спілкування з талановитими молодими людьми, які зібралися в інституті з усіх кінців тогочасного СРСР та із-за його меж.

Але чи не найбільше значення для творчого визрівання молодої поетеси мав той дух вільнодумства, що відчувався у стінах інституту і який нездатні були пригасити жодні парткоми та інші “органи”, які ретельно стежили не тільки за поведінкою кожного студента, а й за тим, що він думав і почував.

Після смерті Сталіна у 1953 році, розпочався період, який пізніше буде названо “хрущовською відлигою”. Зі сталінських концтаборів повертались репресовані. У пресі почали з’являтись повідомлення про страхітливі злочини сталінського комуністичного режиму. Все доступнішими ставали твори раніше заборонених письменників. Із багатьох тем знімалося “табу”. Все сміливішими і розкутішими ставали не тільки письменники, а й творці театральних вистав та кінофільмів, живописці та композитори. Поетичне слово було найбільш популярним серед інших видів літератури. Воно мобільно і в доступній формі виражало погляди та почуття тогочасної інтелектуальної еліти – тобто виражало те, до чого доходили найбільш прогресивно мислячі люди. Ось чому з такою увагою прислухався до поезії тогочасний загал. Наставав період так званої “естрадної” поезії, коли виступи молодих, але уже знаменитих московських поетів Євгенія Євтушенка, Роберта Рождественського, Андрія Вознесенського, Белли Ахмадуліної та інших збирали багатотисячні аудиторії.

Спілкуючись зі своїми друзями-студентами, багато з яких були представниками різних націй, Ліна Костенко зауважила, як почала пробуджуватись у них притлумлена сталінськими ідеологічними опричниками національна свідомість. А втім, чи була вона притлумлена? Швидше всього, боячись звинувачень у “націоналізмі”, більшість із них мовчала, хоч кожен постійно думав про непросту долю свого народу у “дружній сім’ї братніх народів”, як тоді говорилось про СРСР. А інакше й не могло бути, бо якщо людина від природи наділена художнім даром (а в літінституті зібралась талановита молодь), то вона загострено відчуває прив’язаність до свого народу, до рідної мови. Що більший талант – то сильніша потреба виразити свої почуття і думки. А це найкраще вдається зробити через рідне слово. Бо мова формується разом з нацією і тому набуває здатності найточніше виразити особливості її світосприймання, мислення і почування. Ось чому кожен талановитий митець інтуїтивно відчуває, що він найповніше здатний самовиразитися через рідне слово. Можна навести чимало прикладів того, як людина, через різні обставини відлучена від рідної мови, все ж, відчувши гостру потребу у творчому самовираженні, повертається до неї. Видатний російський поет Ф. Тютчев з дитинства спілкувався переважно французькою мовою – народився у багатій дворянській родині. Російською говорив з акцентом, поволі підбираючи слова. Проте коли виникала потреба у поетичному самовираженні, звертався до мови свого народу. Відомий білоруський письменник Віктор Козько ще дитиною на початку війни був вивезений із рідного краю. Як круглий сирота виховувався у дитячому будинку на Алтаї. Закінчив університет, став письменником. Пам’ятаючи, з яких країв родом, вирішив повернутись туди. Але швидко відчув, що писати про білоруське життя зможе тільки тоді, коли вивчить рідну мову. І вивчив, і почав писати нею.

Ліна Костенко була свідком того, з якою радістю літературна молодь демонструвала своє, національне. Тут справа не тільки в слові, а й у тематиці, в особливостях образного мислення. На цьому святі національного пробудження молода поетеса почувала себе щасливою. Вона, донька репресованого українського інтелігента, добре знала, скількох письменників було розстріляно і заслано на Соловки. Добре пам’ятала, які моральні тортури влаштували Володимиру Сосюрі за його поезію “Любіть Україну”.

Під час навчання в інституті гідно представляла українську поезію. Коли на літературних вечорах, на семінарах чи просто на дружніх вечірках у студентському гуртожитку починала читати свої твори, усі замовкали, бо враз потрапляли у полон її поетичного слова. І викладачі, і студенти були переконані: Ліна Костенко – майбутня знаменитість.

Навчання завершувалось. У заліковій книжці – лише п’ятірки. Подана як дипломна робота рукописна збірка “Проміння землі” отримала захоплений відгук відомого російського письменника Всеволода Іванова. “Це дуже талановитий поет з великим майбутнім, – писав він. – Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі...”. Звернімо увагу на думку Вс.Іванова про досконалість поезій Ліни Костенко. Цей епітет у професійних оцінках літературних творів зустрічається вкрай рідко через ту просту причину, що самих творів, які були б дійсно довершеними у художньому плані, з’являється дуже і дуже мало. Шедеври літературного мистецтва народжуються далеко не щодня. (Надалі, в аналітично-методичній частині цієї книги, спробуємо розібратися, у чому полягає мистецька досконалість поезій Ліни Костенко).

У колі шістдесятників

Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса зразу ж відчула, наскільки процеси десталінізації гальмуються в Україні. Місцевій партійній владі були не до вподоби нові віяння. Вона добре розуміла, що з розвінчанням культу Сталіна раптом розкриються величезні злочини, скоєні комуністичним режимом власне на Україні. Тому й не поспішали з реабілітацією безневинно репресованих жертв, чинили опір усьому новому й свіжому, що з’являлося у житті.

Та все ж зрушення відбувались. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – на інших ділянках життя. Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – “Проміння землі” (1957) та “Вітрила” (1958). І всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. Багато в чомусь суттєвому вона відрізнялась од інших – не творила, скажімо, славу комуністичним вождям (саме тоді офіціозна поезія змінювала свою тематику – переставши славословити Сталіна, за добре продуманими вказівками зверху почала кадити фіміам перед портретами Леніна: мовляв, ось він, наш справжній вождь, а не Сталін, який зрадив ленінські ідеї...), не відгукувалася на “червоні дати” календаря, не ділилася своїм щастям жити у країні, яка будує світле майбутнє... Натомість читач зустрічався у її перших збірках з поезією, у якій відчувається прагнення виробити свій, незалежний від офіціозу, погляд на світ. Це був осмислений погляд. Відчувалось, що майже кожна поезія, розвиваючись, прагне завершитись афористичним висловом.

Але не треба думати, що названі книжки Ліни Костенко були поодинокими “першими ластівками” того весняного пробудження. Пам’ятним був дебют у 1958 році студента Львівського університету Дмитра Павличка, поетична збірка якого “Правда кличе” привернула всезагальну увагу. В Київському університеті навчалось чимало талановитих молодих поетів, які вже думали, почували і писали по-новому. Дехто з них (наприклад, Микола Сом, Тамара Коломієць, Олесь Лупій та ін.) у другій половині 50-х років видали свої книжки, інші, такі як Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч увійшли в літературу трохи пізніше.

Якісні зміни, що відбувались у другій половині 50-х років, дуже виразно, навіть вибухово, заявлять про себе у 1961 році, коли на шпальтах “Літературної газети” (теперішня “Літературна Україна”) будуть одна за одною надруковані великі добірки віршів раніше майже невідомих поетів. Першими дебютували Микола Вінграновський та Іван Драч. Стало зрозумілим, що починався новий етап у розвитку не тільки української поезії, а й усієї нашої духовності. У цьому ж році вийшла третя книга Ліни Костенко “Мандрівки серця”. Вона викликала схвальні відгуки, в тому числі і Василя Симоненка, який у цей час працював журналістом у Черкасах. Щоправда, ім’я поетеси в ті роки звучало не так гучно, як, скажімо, Івана Драча чи Миколи Вінграновського. Пояснюється це тим, що Ліна Костенко вже сформувалась як митець традиційного поетичного напряму, в той час як Драч і Вінграновський привертали всезагальну увагу до себе незвичною для тогочасного читача асоціативно-метафоричною образністю. Їх творчість справедливо вважалась новаторською. Вистачало, правда, і тих, хто не сприймав її, вважав “штукарською”, “незрозумілою”, “формалістичною”.

Не варто виважувати, який напрям у розвитку поезії слід вважати кращим. Справа не в напрямі, а в художній довершеності. Ліна Костенко ніколи не відмовлялася в угоду моді від своїх “традиціоналістських” художніх принципів, проте постійно їх відточувала, удосконалювала і на цьому шляху досягла видатних, здається, навіть максимально можливих мистецьких успіхів.

Рух “шістдесятників” (так пізніше будуть названі учасники описуваного нами літературно-мистецького та суспільно-політичного процесу) ширився і поглиблювався. У Києві почав діяти Клуб творчої молоді, який організовував літературні вечори, присвячені видатним діячам української культури. Ставили напівзаборонені п’єси Миколи Куліша, проводили дискусії. Подібні творчі об’єднання утворились і в інших містах. Усі вони мали виразний національний характер. Величезною популярністю користувались публікації ідеологічних лідерів руху “шістдесятників” – Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Можна сказати, що шістдесятники сколихнули всю республіку. Ідея українського відродження набувала все більшого поширення.

«Шістдесятників було мало. - пізніше пригадувала Ліна Василівна. – Усього лише «маленька щопта», як сказав Стус. Вони не знали, що вони шістдесятники, їх ніхто шістдесятниками не призначав. Це вже потім, з дистанції часу, їх так назвали. А тоді це була молодь, гарні, талановиті люди, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в Історію. В кожну епоху щось випадає в кристал. Ось таким кришталом була та «маленька щопта». І Україна, побачена крізь неї була прекрасна. […]

Ми любили і поважали одне одного. Ми нічого не боялись. Не тому. що були такі прекрасні, а тому, що просто були такі. Не робили кар’єри, не ганялися за успіхом і за грішми, відчували свою свободу навіть у тій тоталітарній державі»[2, с. 285].

Ірина Жиленко, відома українська поетеса, що належала до гурту шістдесятників, у своїх спогадах таким чином не тільки візуалізує образ тогочасної Ліни Костенко, а засвідчує те враження, яке вона як особистість справляла на неї: «Я люблю її красиву голівку з білими патлами, яскраво сині очі, такі виразні, рухливі і прекрасні губи, люблю її нервовий фанатизм та її геніальність... В Ліні є якийсь електричний почуттєвий струм жахливо високої напруги, і вона електризує повітря довкіл себе почуттям якогось мученицького страдництва»[4, с.72].

Незалежна поведінка шістдесятників дуже турбувала партійне керівництво, яке з тривогою поглядало на Москву: чому в столиці мовчать, чому не дають вказівок, хіба ж не ясно, що ще кілька років такої свободи – і все може вийти з-під контролю партії. Нарешті після сумнозвісних виступів тодішнього керівника Компартії СРСР Микити Хрущова на зустрічах з інтелігенцією (грудень 1962 року та березень 1963 року) були дані чіткі інструкції: притискувати, забороняти, розганяти...

Саме на цей час, працюючи з високим творчим піднесенням, Ліна Костенко підготувала четверту збірку “Зоряний інтеграл”, вихід якої, безперечно, став би видатною подією в культурному житті України. Книга вже була підготовлена до видання, але її вихід спочатку затримали, а потім відповідною вказівкою “зверху” взагалі заборонили.

Та всякого роду утисками і заборонами рух “шістдесятників” не вдалося зламати. Тому в 1965 році комуністична влада вдалась до арештів. Для неї це був звичний і добре випробуваний спосіб “наведення порядку”. Арештовували, інкримінували неіснуючі злочини, а потім – судили. Як правило, суди були закритими, на них допускали лише перевірених людей. Таким чином намагались уникнути розголосу, бо знали, що суд творився неправедний: по-перше, судили людей безвинних (бо ж хіба можна вважати за злочин активну національно-культурницьку діяльність), а, по-друге, судові процеси здійснювались із грубими порушеннями юридичних норм.

Ліна Костенко кілька разів їздила до Львова, щоб морально підтримати своїх однодумців, над якими чинили судове свавілля. Треба сказати, що на той час такий вчинок межував із громадянським подвигом – на нього могла зважитись тільки по-справжньому мужня людина. Існуючий політичний режим через свій спеціальний “орган”, так званий Комітет державної безпеки (КДБ), стежив буквально за кожним національно свідомим інтелігентом. Ліна Костенко як помітна серед шістдесятників постать була під особливим наглядом. Вона завжди відрізнялась сміливістю і прямотою своїх висловлювань. До того ж “кадебістів” не могла не насторожувати відчутна у її творах опозиційність до існуючого режиму. В таких умовах підтримувати друзів, які опинились на лаві підсудних – це кидати прямий виклик існуючому тоталітарному режиму, який, про це всі знали, не терпів найменшого непослуху. У нас є можливість включити у розповідь щось на зразок добутого з кіноархіву документального кінокадру, який дасть змогу образно побачити тогочасну Ліну Костенко. Йдеться про спогад викладача Львівського університету М.Осадчого, якого судили разом із Михайлом і Богданом Горинями, нині відомими політичними діячами, та істориком-архівістом Мирославою Зваричевською. Ось він: “Слава!.. Слава!.. Слава!..” – кричав натовп, що заповнив Пекарську (таке було всі п’ять днів!). Нам кидали квіти... Коли ми йшли в приміщення суду, то йшли по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли оступитися, нас вели міцно, аж до болю стиснувши руки. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку, і він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба. – Михайле, тримайся! – крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, – тримайся! – крикнув він.

Я лиш встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руки Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад. – Чорт єво знаєт, может она отравлена?..”[5, с. 55-56].

А ось уривок з інших спогадів, що належать відомому письменнику Анатолію Дімарову. Вони написані у формі відкритого листа до Ліни Костенко, яка відзначала свій ювілей. Йдеться в них про виступ поетеси на письменницьких зборах, де “засуджували поведінку” активістів-шістдесятників, яких нещодавно кинули до в’язниці. (Вочевидь, А. Дімаров згадує відкриті партійні збори Київської письменницької організації, що відбулися 26 травня 1966 року, – на них група молоді влаштувала справжню обструкцію тим, хто у своїх виступах вірнопіддано засуджував “відщепенців”. Вона ж зустріла оваціями Ліну Костенко, яка чи не єдиною стала на захист І.Світличного, П.Заливахи, М.Гориня). “... У Спілці письменників були скликані збори, – згадує А. Дімаров, – де присутні мусили розпинати чергову жертву, яка наважилася піднести свій голос проти шаленої русифікації, топтали її й обпльовували, щоправда, заочно, бо вона, жертва ота, вже отримала своїх п’ять-вісім років таборів. А поміж літераторами ходили вперті чутки, що Ви, Ліно Василівно, ризикуючи буквально усім, їздите на ті фарисейські судилища, щоб потиснути, хай подумки, руку без кількох хвилин в’язневі. І що на Вас уже є відповідний “матер’ялець” і над голівонькою Вашою збираються хмари.

Збори котилися накатаною колією, виступали одні й ті самі промовці (“записные ораторы”), в тісному приміщенні було душно й нудно, кожний потай думав: “Хоча б уже швидше кінчалось!” – як головуючий оголосив, що виступатиме Ліна Костенко. І тут наче вітром війнуло по заколисаному залу. Зарипіли стільці, заоглядались присутні. А Ви вже йшли, горда й рішуча, до трибуни, дивлячись поверх наших голів у ту далечінь, де позникали один по одному лицарі Правди й Добра – Ваші друзі, Ваші однодумці.

Ми сиділи як зайці, аплодуючи Вам у кишенях, а ті “ветерани”, які розорили села у тридцять другому році, які писали доноси й саджали людей у тридцять сьомому, тупотіли ногами й ревіли: “Геть із трибуни!”[3].

У шістнадцятирічній ізоляції

Ще не раз Ліна Костенко вдаватиметься до акцій протесту. Але всі листи на оборону своїх однодумців, які вона, разом з іншими, надсилатиме у вищі партійні та радянські органи, залишаться без відповіді. Навпаки, вона все більше відчуватиме, як над її головою скупчуватимуться грізні хмари. Арешт міг відбутися будь-якого дня. У 1972 році по Україні прокотилась лавина арештів. Але її обминули... Думається, просто побоялись арештовувати. І не тому, що вона була матір’ю двох дітей. Ні, причина в іншому. Коли репресовували, наприклад, Василя Стуса, то розраховували, що його як поета широкий читач майже не знав, бо він на той час не встиг видати жодної книжки. А поезію Ліни Костенко вже і знали, і любили. Тому арешт популярної поетеси викликав би величезну хвилю протесту як в Україні, так і за її межами. Вихід було знайдено в тому, щоб ізолювати її, оточити глухою стіною замовчування. У 70-х був чинним так званий “чорний список”, що складався з імен письменників, яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Кожний, хто навіть ненароком порушував цю заборону, негайно звільнювався з роботи або, в кращому випадку, отримував сувору догану. Першим у тому списку стояло ім’я талановитої поетеси.

Зараз багато пишуть про шістнадцятирічне мовчання Ліни Костенко. Мається на увазі, що саме така часова відстань пролягла між її двома книжками – “Мандрівки серця” (1961) та “Над берегами вічної ріки” (1977). Але не треба вважати це мовчання своєрідною формою протесту. Ні, Ліна Костенко робила все можливе, аби прорватися до читача через штучно створену глуху облогу. У 1963 році чимало сил доклала на видання збірки поезій “Зоряний інтеграл”. Нічого з того не вийшло: вихід книжки спочатку гальмували, а потім і зовсім заборонили, друкарський набір розсипали. На початку 70-х років вела вперту боротьбу за видання збірки “Княжа гора”. Але і тут невдача. Чиновники від літератури грудьми стояли, щоб не допустити книжку до читача. У 1972 році вже готовий друкарський набір книжки теж було розсипано. Щоб мати уявлення про характер цієї боротьби, звернімось до історії невидання книги “Княжа гора”, поданої в документах у газеті “Молода Україна” від 29 червня 1995 року під красномовною назвою “Ідеологія мертвеччини у війні з генієм”.

Спочатку рукопис збірки рецензували (кожний окремо) чи не найвідоміші та найавторитетніші у той час поети Микола Бажан та Леонід Первомайський. У своїх так званих “внутрішніх” рецензіях вони мали висловити керівництву видавництва “Радянський письменник” думку про доцільність чи недоцільність видання “Княжої гори”. “Я з хвилюванням не один раз прочитав і перечитав... машинопис нової поезії Ліни Костенко “Княжа гора”, – писав Микола Бажан. – Мене вразила ця книга своєю силою, напругою, майстерністю, багатозвучністю”. “Враження від нових віршів Ліни Костенко, – писав Леонід Первомайський, – я можу порівняти хіба що з тим потрясінням, яке пережив понад сорок років тому, вперше відкривши для себе Павла Тичину “Плугу” та “Вітру з України”.

Сила враження не зменшується від того, що Тичину я пізнав одразу на вершині його творчості, а в поезію Ліни Костенко вживався поступово – від перших молодих обіцянок до сьогоднішньої зрілості її великого обдарування.

Ліна Костенко – яскрава і самобутня творча індивідуальність з власним усталеним світорозумінням”.

Такі захоплені відгуки говорять, що українська поезія мала всі підстави пишатись Ліною Костенко як першорядним талантом, який уже набув свого “зросту і сили” і міг би прикрасити не тільки українську, а й світову літературу. Міг би... при умові, якби більшість створених нею поезій дійшла до читача.

Микола Бажан і Леонід Первомайський були аж надто досвідченими людьми: у них був величезний досвід виживання в умовах тоталітарної системи. Висловлюючи своє захоплення поезією Ліни Костенко, вони розуміли, що у такому вигляді книга не буде надрукована. Тому кожен із них радить поетесі піти на певні поступки – якісь твори зняти взагалі, а в інші – внести суттєві поправки. Роблячи такі поради, вони водночас перестраховували себе як рецензентів од можливих наслідків. Л.Первомайський досить туманно говорить про конфлікт “між обов’язком таланту щодо самого себе і його зобов’язаннями перед часом і суспільством”. І радить поетесі цей конфлікт зняти – мовляв, заради того, щоб книжка побачила світ і стала видатним надбанням рідної літератури, треба поступитися принципами...

Але, як видно із подальших матеріалів, Ліна Костенко не погоджувалася ні на найменший компроміс. У своїй доповідній ЦК КП України директор видавництва “Радянський письменник” немовби вихвалявся перед господарями – мовляв, будьте спокійні, я роблю все можливе, аби книжка Ліни Костенко не побачила світу. Більшість її поезій, пише він, “відверто антирадянського та пронаціоналістичного характеру”. “Щоб до кінця з’ясувати позицію Л.Костенко та остаточно вирішити питання про її збірку, я запросив поетесу на розмову, – нахвалявся своєю діловитістю чиновник від літератури. – Бесіда тривала понад три години. Не хочу вдаватися у подробиці – вона ні до чого не привела. Л.Костенко заявила про те, що її поетичні концепцїі – то її свідоме переконання, і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається”. Надалі той чиновник так розперезався, що втратив контроль над своїми словами. В результаті – породив словесні перли, завдяки яким отримав шанс назавжди залишитись в історії української літератури як один із її антигероїв: “Із нашої зустрічі я зробив висновок: низький рівень культури Л.Костенко виключав можливість вести з нею справді творчу розмову... На утвердження світлого, поетично піднесеного, у повному розумінні нашого Л.Костенко просто нездатна, бо тут потрібен талант справжній, а не дешево роздутий”. Наводимо ці брутальні і вкрай несправедливі стосовно Ліни Костенко слова, щоб краще зрозуміти, якій темній і грубій силі їй доводилось протистояти. Ні тому чиновнику, ні тій Системі, якій він запопадливо служив, не потрібна була геніальна творчість поетеси. Вони ненавиділи і панічно боялись її, відчуваючи у її вільному, незалежному слові серйозну для себе небезпеку. Своє переслідування прогресивних митців ті чиновники виправдовували демагогічними заявами про власну відданість “комуністичним ідеалам” та “свому народові”, на що отримали від Ліни Костенко убивчу відповідь:

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважить на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок – торф.

Оце, щоб ваші методи побачив, –

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко нам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись...

Не говоріть від імені народу. –

розперетричі ви йому впеклись!

Книжка “Княжа гора” так і не побачила світу...

Справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману “Маруся Чурай”. Довгих шість років він поневірявся по видавництвах. Які тільки недоліки не приписувались цьому твору і які тільки ярлики не чіплялись на нього у редакційних відписках та внутрішніх рецензіях! Писали про “буржуазно-об’єктивістський підхід” у зображенні минулого України, про його “лжеісторичні концепції”, про “фетишизацію свого” і навіть про “надмірну розтягнутість та художню неповноцінність”. Недолугість усіх цих звинувачень стала очевидною, коли роман все-таки прийшов до читача. Літературознавець В.Брюховецький розповідає про враження, яке справив цей твір на відомого ученого-ботаніка та прекрасного поета Михайла Доленга: “... Михайло Васильович сидів біля порожнього столика і задумливо курив.

– Ви вже прочитали “Марусю Чурай”? – запитав він відразу.

– Прочитав.

– Тепер не страшно й помирати, – сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. – Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою”[1, с. 154]. Роман дуже швидко здобув всенародну любов. Кожне його видання вмент розкуповувалося. Його переписували, вивчали напам’ять.

Величезною популярністю користувалися інші книжки, що все-таки почали з’являтися, починаючи з 1977 року. Щоправда, вихід кожної книжки давався поетесі дуже й дуже нелегко. Від неї вимагали поступок: мовляв, книжка з’явиться на світ тільки при умові, якщо ви знімете той чи той вірш, переробите той чи інший рядок... Та поетеса не йшла ні на найменший компроміс. Щоб домогтися виходу своїх поетичних збірок у незіпсованому вигляді, вона двічі оголошувала голодування. Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру.

Загалом же протистояння Ліни Костенко і чисельного чиновництва від літератури чимось нагадує сюжет однієї її поезії:

Біле – біле – біле поле.

Чорний гомін.

Вороння.

Посідало та й замріялось

про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,

тонко вухами пряде...

Ще ви, чорні, передохнете,

коли кінь цей упаде!

Звідки така сила волі, така нездатність піти на конформізм? В один час із нею жило і працювало чимало талановитих поетів-чоловіків, які не витримували протистояння з тоталітарною системою, ламались, починали служити їй, отримуючи за це посади, премії, ордени...

Найлегше відповісти на це питання, зіславшись на характер поетеси: мовляв, він у неї мужній, непоступливий... Проте навряд чи така відповідь буде правильною. “А по ідеї жінка – тільки жінка”, – писала вона про себе в одній із поезій. Лірична героїня її інтимної лірики напрочуд ніжна і слабка, вражає своєю жіночністю.

То ж звідки ця нескореність, ця абсолютна нездатність до мімікрії? І тут напрошується порівняння з іншими великими попередниками Ліни Костенко – Тарасом Шевченком і Лесею Українкою. Добре відомо, що у житті Тарас Шевченко не відзначався твердим характером. Усіх вражала його доброта, поступливість, здатність пройнятися болем інших людей. Проте коли торкалося найсуттєвішого – його політичної позиції стосовно України та самодержавницької Росії, – він ставав невпізнанно твердим, рішучим і безкомпромісним. На допитах у справі Кирило-Мефодіївського товариства виявив найвищу людську гідність і абсолютну незламність. Не похитнули його і десять років солдатчини, про що говорить знамените “караюсь, мучусь, але не каюсь”. У своїй політичній поезії фактично був безстрашним, хоч добре знав, чим це йому загрожує.

Подібне можна говорити й про Лесю Українку. Згадаймо хоча б відомі слова Івана Франка, що “від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини” [7, с. 265-266]. Неважко помітити, що мужність та поетична сила з’являлися у творах Лесі Українки саме тоді, коли йшлося про долю Батьківщини, її народу, про українську національну ідею в усіх її виявах.

Щоб зрозуміти зазначену закономірність, думається, треба взяти до уваги той факт, що і Шевченко, і Леся Українка були геніальними особистостями, а це означає, що їм відкривалась Істина. Зрозуміло, що ця здатність проникати в Істину стосувалась перш за все долі народу, його минулого, сучасного і майбутнього. Шевченкова концепція історії України є першою правдивою концепцією, істинність якої була підтверджена усім розвитком історичної науки. У творчості Шевченка знаходимо художні формулювання основних проблем, що постають перед українською нацією у майбутньому. І час уже підтвердив їх істинність. (Найяскравіший приклад – виражена у поезії “Мені однаково...” тривога Шевченка за “приспаність” національної свідомості українського народу).

Вражаючою була здатність Лесі Українки осмислювати і висловлювати найголовніші проблеми української тогочасності.

Відчуття Істини породжує переконаність, а переконаність, у свою чергу, – мужність. Шевченко був незламним, бо, як ніхто інший, розумів сутність Зла, від якого потерпав його народ. Це розуміння було таким глибоким, таким переконаним, таким емоційно-пройнятим, що виключало будь-яку можливість бодай найменшого внутрішнього зрадництва.

Ліна Костенко – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до “голосу віків”. Вона глибоко розуміла Зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому, їй відкривалась загроза, яку несла ця система самому існуванню нації. Багаторічна тяглість так званих “застійних часів”, що позначились суспільно-політичною стагнацією, забороною вільної думки, посиленою “інтернаціоналізацією”. Остання потужно стимулювала національну зраду, була особливо небезпечною для нації, імунітет самозбереження якої до того ж був ослаблений величезними людськими втратами під час війн та голодоморів. Думається, що глибоке розуміння небезпеки, яка нависла над нацією, зробило Ліну Костенко нездатною до конформізму. Їй була відома Істина, і тому вона, як, можливо, ніхто інший, відчувала, що далі відступати нікуди, бо далі – провалля...

Окрім того, треба врахувати ще одну річ: Ліна Костенко – Поет у найповнішому, справжньому розумінні цього слова. А це означає, що в неї загострене розуміння Краси. Поняття Краси стосується всього духовного і матеріально сущого у цьому світі. Є краса природи, краса слова, краса думки, краса почуття, краса вчинку... Саме на грунті возведеної до культу Краси (у всіх її виявах) і постають її поетичні шедеври. На принципах Краси будується і етична позиція Ліни Костенко. Вона органічно не приймає зраду, моральну безпринципність, усілякі поступки Злу... – все це у її розумінні є потворним.

Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом – це її людський подвиг, який ще потребує відповідного осмислення. Залишаючись нескореною, вона зберігала не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури.

До проблеми «митець і влада», «митець і суспільство»

А як же складаються стосунки Ліни Костенко з владою в часи незалежності? І тут необхідно зробити одне важливе уточнення:треба вести мову не лише про опозицію «митець – влада», а й опозицію «митець – суспільство». Приклад Ліни Костенко в цьому плані є показовим, навіть певною мірою еталонним для одвічної проблеми стосунків митця і влади, митця і суспільства.

«Політичної біжутерії не ношу» - так одного разу відреагувала Ліна Василівна на спробу вручити їй високу урядову нагороду, і цим самим немов попередила про свою непідкупність – мовляв, мені не треба від влади орденів та нагород, я не йду на компроміси, свято бережу своє право митця говорити правду.

Але якщо в часи радянської, переважно тоталітарної суспільно-політичної системи її критичне ставлення до влади, яка цю систему уособлювала, було цілком зрозуміле, то зі здобуттям незалежності, коли українське суспільство ввійшло у дуже складний та суперечливий етап становлення істинно демократичних інституцій, відповідальність влади та суспільства немов би зрівноважилася хоча б з того погляду, що суспільство вже має змогу обирати та контролювати владу. Проте, як виявилося, століття бездержавності, важкий морально-психологічний спадок так званої «совковості», якого не так і просто позбутися, супроводжує суспільно-політичний поступ різного роду труднощами та суперечностями. В таких умовах особливу роль мають відігравати люди, які є для суспільства беззаперечними авторитетами. Зрозуміло, що такий авторитет здобувається усім своїм життям, чіткістю, непохитністю та шляхетністю своїх морально-етичних позицій та глибинною правдою висловлюваних думок. А ще – це дуже важливо! – ті думки мають бути висловлені не лише в дохідливій для «широких мас», а й у естетично вражаючій формі.

Усім цим вимогам життя і творчість Ліни Костенко відповідає абсолютно. Саме тому, навіть не зважаючи на те, що, за її ж словами, вона не любить «юрби і телекамер», тобто, висловлюючись сучасним сленгом, не «піарить» і ніколи не «піарила» себе, її моральний авторитета в українському суспільстві є надзвичайно високим. Про це свідчить хоча б той величезний інтерес, який викликає кожний її публічний виступ – в останні роки такі виступи, як правило, відбувалися у форматі презентацій нових книжок. Скажімо, на її виступ у Харкові, що відбувся 7 лютого 2011 року, прагнули попасти стільки людей, що зал, котрий був розрахований на 1400 місць, вмістив більше 2000 тисяч людей– вони стояли в проходах, окрім того, біля входу перебували ще сотні людей, котрим не пощастило попасти в театр.

Ця всенародне прагнення почути Ліну Костенко ґрунтується на довірї до її слова, котре містить у собі Правду та Істину, чітко розділяє Добро і Зло, які в сучасному житті вельми не просто розпізнаються.

Щоб отримати уявлення про те, яку саме правду і в якій формі доносить письменниця до людей, достатньо вдуматися у висловлювання афористичного характеру, якими сповнений її останній роман «Записки українського самашедшого» – недарма ж він уже буквально розібраний на цитати. Правда, яку висловлює Ліна Костенко, найчастіше є гіркою, але й необхідною як необхідний точний діагноз, без якого неможливе лікування та оздоровлення. Ще в 1993 році вона опублікувала добірку коротких, по афористичному змістовних поезій під загальною назвою «Коротко – як діагноз».

При цьому треба врахувати , що такі висловлювання - це не критиканство, яке так поширене у наш час. «Я […] боялася навіть словом пошкодити своїй державі»[2, с. 313] – признавалася вона. Ні, ці критичні висловлювання щодо влади і щодо самого народу, а, точніше, тієї його верстви, що мала б бути його елітою, належать людині, котра завдяки своїй проникливістю в суть речей та явищ бачить хвороби, часом віковічно-хронічні, ментальні, котрих конче треба позбуватися. Вона говорить про них то із сумною іронією, то з болем, розуміючи, що їх треба позбуватися, інакше суспільство, яке врешті-решт здобулося на свою «хату», в якій мала б бути «своя й правда, І сила, і воля» не буде розвиватися належним чином.

То ж вдумаймося у її висловлювання.

«Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії».

«У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння».

«Я тільки не розумію, чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе».

«А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».

«Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий».

«Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»!? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. Приміром, дриблінг. Що в руки трапило – віхоть, лопатка, дірява бляшанка, кулінарний шприц – квацяй, маж, не кремпуйся. На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. Шок, скандал, провокація – ось ферменти мистецтва, його елітарний тренд. Все має бути спонтанне й гранично відверте – як фізіологічний акт, як бажання лайнутись або відлити в неположеному місці».

«У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».

«Легко їм казати - у правовому полі. Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте».

«Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих націй мислять категоріями свободи».

***

Пізнання творчості кожного великого поета потребує серйозної інтелектуальної напруги. Стосується це і Ліни Костенко. Незважаючи на класичну простоту її поетичного вираження, все ж необхідна напружена робота розуму і серця, щоб піднятися до її думки і почуття. Але не треба заощаджувати інтелектуальну напругу, пізнаючи творчість Ліни Костенко. Бо ця напруга віддячиться духовним визріванням, моральним самовдосконаленням, яке відбуватиметься під магічним, зачаровуючим впливом її поетичного слова.

Література

Брюховецький В.С. Ліна Костенко: Нарис творчості / В.С. Брюховецкий. – К.: Дніпро, 1990.
Дзюба І. «Гармонія крізь тугу дисонансів…» / Іван Дзюба, Ліна Костенко, Оксана Пахльовська. – К.: Либідь, 2016.
Дімаров А. Ліс пахне Вашою поезією... / Анатолій Дімаров // Літературна Україна. – 1990. – 22 березня.
Жиленко І. Homo Ferienns. Щоденникові записи / Ірина Жиленко // Сучасність – 1999 – № 12.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років / Георгій Касьянов. – К.: Либідь, 1995.
Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія / Ідея, упорядкування, інтерпретація творів Григорія Клочека. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999.
Франко І. Зібрання творів: у п’ятдесяти томах / Іван Франко. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 31.
Шлейн Л. Мозг Леонардо: Постигая гений да Винчи / Леонардо Шлейн. – М.: Альпина нон-фикшн, 2016.