МАРКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ (1936-2015)
Коли наприкінці жовтня далекого 1979 року, відгукнувшись на запрошення ректорату, я прибув на оглядини в Кіровоградський педінститут ім. Пушкіна, то першим, з ким познайомився на кафедрі української літератури, був її завідувач Андрій Прокопович Бойчук. Він же підвів мене до симпатичного чоловіка з довгою, мало не до плечей, та ще й кучерявою шевелюрою (такі в моїй уяві бувають лише у музикантів та поетів) і сказав: «Знайомтесь: це вже ваш колега». Той приязно посміхнувся та протягнув руку: «Марко. Василь Петрович». Так почалася наша довга, майже 35-річна, співпраця на одній кафедрі, в одному університеті.
І всі ці роки наша співдружність були комфортною як для мене, так і, маю надію, для Василя Петровича. Думаю, що, окрім всього іншого, це пояснюється багатьма спільними моментами у наших життєвих долях. Він, як і я, після університету працював директором сільської школи. Обидва вельми не просто торували свій шлях у науку, бо кандидатські дисертації писали, не маючи можливості навчатися в аспірантурах. Для нього, як і для мене робота у педагогічному виші приносила насолоду: ми добре знали, яким має бути учитель-словесник, тому підготовка майбутніх учителів літератури була для нас «сродною працею» – у повному розумінні цього сковородинівського визначення. Можливо й тому ми розуміли один одного з півслова. І завжди підтримували один одного у складних ситуаціях.
Пам’ятаю, як одного разу я запитав його, чому він після захисту дисертації не вибрав (бо ж такі можливості були) для свого працевлаштування університет десь у західноукраїнських обласних центрах, у краях більш наближених до його рідного Закарпаття, а переїхав на проживання у наш безлісний та спекотний степовий край. На те він відповів: «Я люблю сонце». При цьому зробив наголос на слово «сонце». Можливо й тому я подумки називав його «Сонячним чоловіком».
Його манера спілкування для нас, жителів центральної України, призвичаєних до типово совкового етикету, була трохи незвичною. Він був по-джентельменськи, тобто по-європейському елегантним у поводженні з жінками. Він говорив їм витончені компліменти і цілував руки – таке вони лише читали в романах та бачили у фільмах. Тому – і це було видно по них – вони, як правило, дещо ніяковіли, але при цьому – і це теж було добре помітно! – їм таке ставлення до них дуже подобалося. Я був свідком, як одного разу Василь Петрович з метою уточнити статус студентки-заочниці запитав її: «Так ви панна чи пані?». Від такого питання у студентки, яка не знала різниці між змістом слів «пані» та «панна», від здивування округлилися очі і вона, ніяковіючи, аж зашарілася…
Він віддавався роботі. Пам’ятаю один випадок, який мене вразив і який багато що сказав про Василя Петровича як про викладача. Після пари він зайшов на кафедру. По ньому було видно, що він ще жив тим, що відбувалося на занятті. Зняв піджак, повісив на спинку стільця. І я побачив, що сорочка на його спині була мокрою…
У 90-ті та нульові роки вже ХХІ століття склався особливий склад кафедри, який зараз дехто вважає «золотим». Сформувалася так звана «кіровоградська наукова школа», яку іноді називали як "літературознавство з людським обличчям". Була рідкісна для філологічних кафедр гендерна рівність: 5 жінок та 5 чоловіків. Серед них – три доктора наук + один кандидат наук, професор, три члени Спілки письменників України. (І це, наголошую, в 90-х роках, коли виробництво докторських дисертацій ще не було поставлене на потік і для того, щоб захистити докторську, треба було набути чималої ваги в науковому середовищі). А ще – поет-пісенник, автор пісенних шлягерів Олег Попов, крупний освітянський чиновник, у майбутньому – секретар комітету з питань освіти Верховної Ради України Олександр Домаранський. Жінки кафедри – а вони приходили до вишу переважно із сільських шкіл як вчителі-словесники найвищого професійного рівня – потрапивши у таке наукове середовище, дуже швидко формувалися як учені: Ірина Руснак та Антоніна Гурбанська, наприклад, вже давно стали докторами наук.
Щорічна наукова продукція кафедри вражала: на 10-12 членів кафедри – кілька монографій та більше сотні статей загальним обсягом 150 – 200 друкованих аркушів. Леонід Куценко відкривав для України (і відкрив у всій його силі та красі) Євгена Маланюка, Євген Панченко відкривав (і відкрив для України!) Володимира Винниченка. Розпочинав свої дослідження психопоетики Сергій Михида. Я вносив останні штрихи до своєї концепції системологічної теорії літературного твору. Ми не знали, що таке заздрощі – річ, як відомо, рідкісна для українців. Пояснюю це просто: всі були самодостатніми особистостями, кожний мав якусь свою родзинку, яка шанувалася та цінувалася усіма іншими.
Ми були дуже дружні, часто збиралися за столом, використовуючи для цього найменші приводи – дні народження, презентацію нової книжки, приїзд друзів-письменників з інших міст (напр., Григорія Гусейнова з Кривого Рогу). А іноді збиралися за столом і без особливих приводів – просто, щоб поспілкуватися один з одним, послухати один одного. І тут, як правило, беззаперечним лідером, або ж «тамадою» такого зібрання ставав Василь Петрович. Він був неперевершеним. Кожне його проголошене слово – «класика жанру». І досі доводиться чути від учасників тих зустрічей спокуту: мовляв, який жаль, що нікому не прийшло в голову записати ті проголошені ним тости. Пам’ятаю, як розчулилася гість нашої кафедри, відома літературознавиця з Луцька, вислухавши слово Василя Петровича на свою честь – в ньому витончено, із вживанням прикметника «свята», обігрувалося ім’я «Марія» – так звали нашу гостю. «Мені в житті ще ніхто таких гарних слів не говорив» – промовила вона, витираючи сльозу.
Для Василя Петровича робота на ниві літературознавчої науки була не обтяжливим обов’язком, а органічною потребою: ті сім книжок і більше трьохсот публікацій, які складають його творчу спадщину, засвідчують це.
Особливий інтерес у нього викликала фундаментальна для літературознавстві проблема аналізу літературного твору. Ще в 90-х роках за його пропозицією був підготовлений та виданий київським видавництвом «Радянська школа» колективний посібник «І вічна таїна слова…». Він і досі зберігає свою актуальність. Особливо резонансним стало видання посібника «Аналіз літературного твору» (К.: Академвидав, 2013).
Багато років Василь Петрович опікувався університетською літературною студією «Обрій». Керуючи роботою аспірантів, він ввів у світ науки низку здібних молодих учених. Серед них його учні, які не підвели його і якими він заслужено пишався – тут маю на увазі, в першу чергу, доцентку кафедри української та зарубіжної літератури Олену Буряк, завідувачку кафедрою журналістики доцентку Наталію Фенько, кандидаток наук, членкинь Національної Спілки письменників України Антоніну Царук та Надію Гармазій…
А справжній вчитель, як відомо, продовжує жити у своїх учнях…
Доктор філологічних наук,
завідувач кафедри української літератури,
професор Григорій Клочек
Фото – з архівів кафедри, особистих архівів Г. Клочека та Н. Гармазій
Рівно десять років тому, кафедра української літератури вітала професора Василя Петровича Марка з 75-літтям.
Вітальний адрес читає декан факультету – Людмила Петрівна Кричун.
Серед членів рідної кафедри. Для кожного з них він був і авторитетним вченим, і порадником, і щирим товаришем.
Серед сотень високопрофесійних вчителів-словесників, які вважають себе учнями Василя Петровича,
є чимало кандидатів наук, доцентів, професорів. Поряд з ним – Олександр Ратушняк та Олена Буряк.
Професор у задумі. Позаду нього – Надія Гармазій, яка написала і захистила під його керівництвом кандидатську дисертацію.
Тепер вона – член Спілки письменників України, лауреат кількох літературних премій, в тому числі і премії імені Євгена Маланюка.
На засіданні літературної студії «Обрій». Таким його найчастіше бачили студенти на заняттях – елегантним, зосередженим і серйозним.
На захисті дисертації Надії Гармазій. Поруч – секретар вченої ради Оксана Гольник та голова ради проф. Григорій Клочек.
Зі своїми ученицями Надією Гармазій та Оленою Буряк.