ІМПРЕСІЇ Максима Брички

ХУТІР НАДІЯ

Є місця, до котрих мусиш повертатися час від часу. Не з примусу, з власної волі, дослухаючись до голосу внутрішнього, переглядаючи кіноплівки спогадів. Одним із таких місць є хутір Надія. Три роки поспіль ми їздимо в це затишне, осінньо-атмосферне місце та й цьогоріч нарихтували вози.

Приїхавши на хутір, перше впало у вічі те, що торгових яток було зовсім небагато, порівнюючи з минулим роком, коли люду кишіло, торговці гукали посмакувати їхній крам, придбати свищика чи глиняне горня. Дивниця та й годі! Ниньки поодиноко стояли столики, ніби неслухняні діти в кутку, де-не-де вешталися крамники, засновували плівкою рундуки, поглядали невесело, самітно.

При вході до заповідника, тітонька виміряла температуру та й іди, парубче, здоровий. Чудним було те, що народу було вельми небагато: алеями не гуляло десятки людей, дітлахи не бігали межи ногами, дихало якоюсь неприродною пусткою, невластивій цьому гамірному фестивальному дню. Далі, вглиб головним хідником, на сцені тьохкала співачка, мінялися артисти, та зовсім не гурт люду сиділо за лавицями, слухаючи співи, споглядаючи танці. Одиноко якось, троха. Сцени для читань біля яблунь навіть не лагодили.

Ми повернулися до хати-музею Карпенка-Карого, зробили світлини й чекали, коли розпочнуть екскурсію. З Yelizaveta Yereschenko гомоніли жартома, мовляв, Іван Тобілевич, як сучасний дукач мав заміську віллу зі штучним озером, величезною територією, лавками, стежками, кованою ліхтарнею. Їй-Богу, як справжнісінький бізнесмен. Нарід стояв на відстані, начепивши маски, не наближаючись одне до одного. У хату впускали лишень десяток мирян, мовляв, багацько не зберемо, звиняйте, порядок такий. Ми розглядали світлини, обіч нас фотографували, роздивлялися, очі бігали з-поза масок, немовбито блукаючі вогники. Коли ми ввійшли у, судячи з усього, вітальню чи пак їдальню, недовідоме чуття тенькнуло в мені – тут усе дихало життям, навіть штучні пластмасові квіти не зневірили мене в цьому. Раніше я також видів ці покої, світлицю, рояль, утім уперше зачув тутечки справжнє життя, наче хтось тут живе нині, але просто вийшов, пішов кудись ненадовго й незабаром верне. Хтось просто наважився спинити Час. Я уявив, як осінніми вечорами до Карпенка-Карого зʹїжджалися десятки фіакрів і диліжансів відомих людей, акторів, співаків, рідні. Кропивницький, Заньковецька, Старицький, Саксаганський простували до будинку Івана, який радо їх стрічав, вів до вітальні, де в розкішний кришталь було налито пʹянке вино з найкращих міських винарень, а відтак розливався веселий сміх, розмови про театр, спогади юності, зрілості. Вродливиця Заньковецька сідала за рояль, чарувала гостей меланхолійними ноктюрнами Шопена, співом, до котрого зугарні лишень чаклунки з давніх міфів і казок. Вона й далі награвала мелодії, а Марко Кропивницький вторував оксамитовими баритонами чудовним акордам. За вікном осипались верховіття дубів, вечоріли вечори, осипались століття, а вони гомоніли незворушно, посміхалися, ніби у снах, як уміють посміхатися на старих світлинах… Які вони неповторно живі! Були. Є. Будуть. Відійдуть карантини, минатимуть зачаровані кола перипетій і людей, а вони лишатимуться, житимуть, вертатимуть до господи на чаювання, бесіду, спогади, Вічність. Вони, як посмішка Джоконди, будуть завжди обіч, нагадуючи прекрасне, хоча ми не завше помічаємо се, утім усе одно приходитимемо до них, мов до старих друзів.

Тільки вдумайтеся, які вони живі…

Мовбито сьогодні я їх теж бачив.

«РІЧАРД ПІСЛЯ РІЧАРДА»

Люди! Народе! Публіко! Дзвоніть, дзеленчіть, бемкайте, бамкайте, бомкайте, баламкайте, дзеленькайте, теленькайте, видзвонюйте, калатайте, бийте у великого дзвона, бо розпочалися фантастично-захмарно-театрально-надзвичайні «Вересневі самоцвіти», тому летіть, біжіть, поспішайте, аби не проґавити цікавезно-космічні дійства!

Першою виставою фестивалю, його театральним прологом стала вистава (в цьому випадку краще вжити «дійство» чи пак «видовище») львівського «Театру у кошику» «Річард після Річарда» за історичною пʹєсою-хронікою Вільяма Шекспіра.

Я пишу цей текст за дві години після закінчення вистави, одначе ще досі не можу оговтатися, у доброму розумінні цього слова, від того видовища, котре мав змогу сьогодні переглянути. Це далебі справжнісінький феєрверк емоцій! Вулканічний вибух думок, символів, сценічних метафор! Шекспіра взагалі важко грати, а це, уявіть, моновистава, себто вистава одного актора, а в цьому випадку актриси. До речі, вперше роль чоловіка в цій виставі грає саме жінка – геніальна Лідія Данильчук, заслужена артистка України.

«Річард проти Річарда» - це позачасова історія про людську захланність, ненажерливість, моральний переступ заради влади. Лідія Данильчук стовідсотково передала цей образ чоловіка, котрий не бачить перешкод, нищить і знищує, аби лишень досягти влади. Чому ця історія позачасова? А на те й класика, що завше актуальна. Попри те, що пʹєса «Річард ІІІ» була написана ще за царя Гороха, а точніше наприкінці 16 століття (!), Лідія була одягнена у класичний костюм (краватка, піджак) - не відчуваєш дисонансу, а сприймаєш це, як належне. У деяких моментах я відчував схожість із першою серією славнозвісного серіалу «Чорне дзеркало» (теж раджу переглянути, бо, повірте, не менш актуально). Не знаю хто як, я побачив у цій виставі алюзію на типового захланного політика будь-яких часів і епох, можливо навіть диктатора гнаного жадобою влади у вічному марафоні «влада-domination-leistung-moc» («гра» з мовами також у цій виставі відіграє чималу роль).

Кожну декорацію, сценічну деталь можна розбирати на символи: січена капуста, клумак, червоні «бризки» голів-капустів, рухи, «гра» з мовами, середньовічна музика й сучасний костюм… У деяких моментах від цього поєднання відчуваєш особливо шалену напругу.

Одним словом, я вражений цим дійством-видовищем! Так геніально впоратися з темою зла, на рівні підсвідомого провести алюзії з сучасністю – потребує величезної праці, таланту, енергетики, самовіддачі.

В описі до вистави є такі рядки: «Ричард, потворний від народження, не знає любові — ні материнської, ні дружньої, ні жіночої. А людина, позбавлена любові, перетворюється на почвару моральну. Вона мститься світові за те, що світ її не любить, не сприймає, відторгає. Вона віддячує злому до неї світові ненавистю, вбивствами, зрадами, злодійством. Саме про це вистава…»

Дякую геніальній актрисі Лідії Данильчук (на світлині), режисерці Ірині Волицькій, а також Олександру Ратушняку за можливість переглянути це фантастичне дійство!

Одним словом, друзі, раджу! Коли буде нагода – неодмінно перегляньте цю виставу! Летіть на «Вересневі самоцвіти» і памʹятайте – класика вічна!

ЩЕ НАЗВА Є...

Сьогодні побував у селі, що неподалік батьківщини. Декілька кілометрів асфальтованого шляху, відтак путівцем - і опиняєшся на степовому привіллі. Виходиш з автівки й різкий дух зела спиняє тобі подих. Чуєш, як у тобі тече трава. Здається, що саме тут, у цьому видолинку зародився світ і перший чоловік спік тут хлібину...

Років чотири-п'ять тому я тут був. Тоді ще нуртували тут хвилі ковили в якій можна було втонути, як у безконечному сивому морі. Нині ковили немає. Стекла. Витекла... Тоді й не було тут городця чи пак чийогось невеличкого поля. Ниньки виорали. Засіяли. Столочили.

Вище видолинку, на горі, заросло тернами село, яке так і називають Тернова або Тернова Балка. Ще назва є. Села немає. Навіть якоїсь позначки. Декілька хат із лампачу поросли биллям, травою. Їх майже не видко за клечанням, утім вичікують, виглядають з далеких шляхів, курних доріг. Обабіч хат ростуть вузлуваті бузки з покрученим гіллям, заглядаючи в пусті пройми вікон. Усередині хат зростає, тужавіє трава, жилава, рослава. Вона забула клекіт коси. Вона вклоняється росам. Їй чутно лишень лелеку самотнього, як світ. Цю тишу бояться зрушити навіть фазани, які зовсім неподалік захлиналися співами.

Тут лише небо. Тут лишень простір. Тут тільки терни.

А колись у цих хатах гуготів вогонь, сипавши іскрами й попелом; шорсткі руки доїли корів, які тримали чолом сонце; ряхтіли барвисті хустки; дзвеніли коси в вухах молодої трави, прирікаючи на загибель; дівочий спів губився межи садками, закликаючи провесінь, солов'їв, життя; хтось леліяв лілеї, що міцно вросли корінням у землю, як вростають люди; сміялися молодиці, радіючи городині, яка пнулася до неба; Божа роса хлюпотіла в череп'яних гладущиках; сходилися на толоку; на сволоці різьбили ймення господарів чи днину вродин; народжувалися, єдналися...

Пусткою пустує Тернова. Якщо завмерти на хвилю, то можна зачути, як росте трава й шепочуться дерева. Вростають корінням у землю, як тіні, що час від часу навідуються до своєї хати. Вклонитися. Привітатися. Принести терновий вінок. Так, аби зовсім тихо. Тремтливо. Навіки.

КАРАНТИННІ ХРОНІКИ 5: ПОВЕРНЕННЯ

• Як давно я не гомонів із вами, люди! Жартома, дзвінко, часом нишком. Ет! Не до ладу так! Як узявся баяти, то й знов зачну мережати та начиняти баляндрасами, бо все анітелень, анічичирк. Треба таки побазікати! Гаразденько попащекувати!
• Ох і сонце пражить! Пече немилосердно, смалить землю, аж вона репає з виляском. Утім у Бога все мога: як не було б, а люди копають картоплі, набирають у пригорщі солодкі яблука, пашіють, почувають передосінь. Кілька днів тому спека таки спала й вечорами кутаються в кофтини, йдуть на вечорниці й вертають зимною ніччю, струшуючи студені роси.
• Карантин кудись подівся, хоча друга хвиля валом котиться. Звісно, він є, ніхто його не скасовував, проте нарід огорнуло всезагальним забуттям. Кумедія та й годі! Коли було по 10-30 хворих у день, кожен тремтів від страху, крився в хаті під сімома замками, носив маску денно і нощно. Ниньки, коли кількість хворих щоднини зростає й цифри тепер їй-Богу лячні, то люд здебільшого не зважає, а йде собі навпростець: маски носять поодиноко, чоломкаються, чаркуються будь-де... Диву даюся! Авжеж карантин осточортів, але де дітися? Ліпше берегтися, бо в цій новій притичині береженого Бог береже, а завбачливого маска й знезаражувач.
• Читаю програму на 2 курс, працюю над СУЛМ (сучасна українська літературна мова). Скільки праці, хоч греблю гати! Утім бігме страх цікаво! Наприклад, відкрив для себе Івана Франка, який постав для мене великим прозаїком. Чого варті бодай ці рядки: "Щастя — се факт, який не потребує доказу" чи "Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її". Відкрив для себе з нового боку шедеври Мольєра, Дідро, Гете, Кальдерона, Свіфта тощо. З деяких цитат "Тартюфа" так і регочу на всі заставки! Одним словом, роботи доста.
• Подеколи думу думаю, як воно буде з вересня. Скажете: "Де ще в Бога Великдень, а він уже з крашанками". Либонь поспішаю! Дума думу поганяє. Почитав ті несосвітенні дурниці-рекомендації щодо організації навчального процесу й скажу таке - то дурощі. Ніц там путнього й дієвого немає. На папері це можливо, а в житті - ніт. Одним словом, сплели дурницю.
• Слухаю й далі класику. Страх вона мені подобається! Ото як ушкварю "La donna è mobile", то руна гаєм гуде! Увесь кут знає, що я ту пісню вивчив. Залюбився в усі ті форте, аж п'яно... Слухаю без кінця-краю Штрауса, Бізе пісню Фігаро, Брамса... Проте найбільше вподобав музику Шопена. Така вона доладна, наскрізно ніжна й вишукана - з глибу душі.
• Літую... Живу у своїм маленькім раю. Вбираю сонце, хлюпочуся тим теплим сріблом-злотом, п'ю його безмір, як дивний трунок, прямісінько нахильці. Хапаю ці серпневі дні за ноги, гукаю до них, сміюся їм навзаєм, мов шаленець!.. Серпень варто куштувати, розжовувати повільно, як медові стільники. Серпень не можна так просто відпускати: треба виспіватися всмак, виговоритися, викохатися в цих напівсолодких і напівтерпких вишниках, вигрівати на осонні тіло, аби восени гріти тією теплістю душу. А ми й виспівуємося: коли вечір вечоріє, бабуся виходить на подвір'я, сідає на лавці й тонесенькою ниточкою дбайливо виводить, мов тими словами дрібно-дрібно вишиває: "Ой піду я на долину..." Цвіркуни вторують, переспівують, багрянець сонця плюскоче, скрапує на руки, очі... Відтак я підхоплюю басом, гуду, мов джмелик, і лечу - лечу зірниць стрічати. Нещодавно читав "Фауста", і так закарбувалися мені слова Мефістофеля, далебі щоднини їх повторюю: "Цінуйте час – він не стоїть на місці…" Цінуйте кожну мить із рідними, цінуйте серпневі вечори, такі пахучі й трішечки холодні, даруйте посмішки, радійте, урешті! Насолоджуйтеся митями, цінуйте те, що маєте нині, бо "не час минає, а минаєм ми". Пам'ятайте, що літо - це почування любові.

Живіть! Тіштеся! Смійтеся!

Бажаю вам здоров'я, радости та 36,6! Дай вам, Боже, все, що гоже! Будьте здорові!

ТРІЙЦЯ

Напередодні Трійці ми завше ходили збирати трави. У безконечному морі живла набирали оберемки васильків, усіляких польових квітів. У подвір'ї ламали гілля старого горіха з великим жилавим листям. Я завше допитувався, як зветься весь той цвіт, бо в розмаї зела все різниться. Бабуся мені розказувала і дитячим вушком я ловив нитку зеленої повісті.

Тоді я навчився наслухати мову квітів і дерев.

Відтак розвішували клечання по всій хаті, а м'яту й васильки клали долі.

Зранку хату наповнювали м'ятні пахощі й горіховий дух. Над ліжком хилилося гілля, мов хотіло дотягнутися й обійняти мене. Пахілля солодкаво лоскотало в носі й тішило своїм зеленим леготом. Пальці пахтіли м'ятою, як давньою колисковою.

Так щороку. Так і цьогоріч.

З роси і води вам, людоньки!

ДИСТАНЦІЙНЕ НАВЧАННЯ, АБО ПЕРЕПУСТКА В ПЕКЛО

Увага! У цьому тексті є сила-силенна масного сарказму, іронії та гумору. Цей допис може вразити почуття, пов'язані з етикою та нормами вашого життя, тому далі можете не читати, аби не скаржитися в коментарях.

Читаю деякі дописи, дивлюся на білосніжні посмішки акторів, співаків у колі своїх дітлахів, котів, собак, рибок, телят, слухаю щасливі наївні гасла на кшталт "Карантин - це час для саморозвитку" і водночас шукаю тазок, аби запобігти несподіваним наслідкам внутрішнього спротиву. Серйозно?! Саморозвиток?! Це самодеградація. Я довгий час не хотів дописувати мої гнівні тиради, але точка неповернення здетонувала в мені всіма лайками й нетерпіннями, тому без публічного монологу не обійтися.

Дистанційне навчання. Помилуй, Господи. Чекаєш червня, як Божого благословення. Ранок починається не з кави. Ранок починається о 08:00 та зі смачного прицмокування і думки: "За які гріхи?" Із грацією зомбі виповзаю з-під ковдри. Повзу до тарілки. Вайлувато ремиґаю. Вмиваюся й повзу до ноутбука (мене від згадки про нього теліпає). Вмикаю "Зум", заходжу в конференцію. Дивлюся на своїх одногрупників/однокурсників і розумію, що споглядаю галерею мумій. З фальшиво натягнутою посмішкою вітаюся. Вдаю задоволену людину.

Так минає ранок.

Відтак настає обід. У людей обід, а в тебе продовження програми "Здохни або помри", бо вирваний папірець із блокноту нагадує про 100500 рефератів, конспектів, лекцій, доповідей, практичних, лабораторних завдань, контрольних робіт, підручників, правил, термінів, дядьків з довгими прізвищами й іменами невдячно скороченими до однієї літери, непрочитаних книжок, справ виконаних і невиконаних та всього того, чим можна катувати довічно ув'язнених. Тяжко переносиш увесь смуток і біль, опинившись на межі "Плачу Ярославни" та Шекспірівського "Бути чи не бути".

За вікном все цвіте. І начебто радіють люди. На вишню дивлюся, як у краєзнавчому музеї - за склом. Склом, забрисканим дощем. Себто, вишні бачиш якесь одненьке гільце, розумієш усю тлінність буття і голову схопивши в руки, продовжуєш сеанс добровільного рабства. Одним словом, лічу в неволі дні і ночі.

Так минає день.

Нехтую здоров'ям психічним і фізичним. Згадую слова отого дотепного хлопця з відео: "У неї психічне порушення і в мене психічне порушення".

Батьки, друзі кажуть перепочивати. Доводиться говорити "ага-звісно-авжеж-я-зараз-відпочину", а воно якось не виходить. Поки зробив одне, тут з'являється ще десять завдань. У "Гаррі Поттері", аби не отримувати листи хоч двері забивали, а тут сам забиваєшся, але в куток, коли чуєш сповіщення з "Телеграму" чи "Месенджеру". Незабаром усій групі переляк яєчком будемо викочувати.

За днем настає ніч. А ніч не минає)) Ніч повзе за вікном, як великий дракон, заглядаючи в вікна студентів. Ніч котиться, перекочується, переконується у своїй правоті й вічності. З очима, як у лісової мавки або в сича, машинально друкуєш слова, речення, абзаци і думаєш ранкову думу: "За які гріхи?" Так триває майже до світання. І коли за вікном світає, край неба палає, кидаєш ті реферати і глибоко в душі, аби ніхто не зачув, лаєш на чому світ стоїть дистанційне навчання, згадуєш подорож Данте у пекло й гадаєш собі: "Чи знав Вергілій у якому колі студенти?"

Та й таке.